«Лицар без страху і докору: Олег Ольжич»
(методичний лист до 110-ї річниці
від дня народження)
Серед письменників та інших діячів культури українського зарубіжжя
особливе місце посідає постать Олега Ольжича – сина видатного українського
поета-лірика Олександра Олеся (Кандиби). Ольжич – один із псевдонімів Олега
Кандиби, а інші М. Заполочний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека. Народився 8 липня
1907 року у старовинному місті Житомирі над тихоплинним Тетеревом.
Після закінчення
інституту батько Ольжича, Олександр Олесь працював ветеринаром на Київській бойні
і в кінці 1909 року перевіз сім'ю до Києва, а пізніше родина оселилась у
мальовничій Пущі-Водиці, де в 1909 – 1923 роках Олег здобував середню освіту в
трудовій школі.
Роки, на які припадає
дитинство О. Ольжича, були для України надзвичайно складними. Хлопчик був
свідком багатьох драматичний подій, пізнав холод і голод 1921 року, на власні
очі побачив розгул терору і післявоєнну розруху. У 1918 році мало не загинув
батько, а в 1919 куля обірвала життя маминому брату. Олександр Олесь шукав
виходу із складної ситуації, і коли йому запропонували посаду культурного аташе
в Будапешті, він з радістю погодився. В 1923 році О. Олесь через Організацію
Міжнародного Червоного Хреста добивається виїзду сім'ї за кордон. В січні Олег
з матір'ю прибули в Берлін, а потім вже разом з батьком виїхали до Чехо-Словеччини. З цього часу розпочинається
еміграційний період життя і невтомної праці майбутнього вченого, поета і
політичного діяча.
В 1924 році Ольжич став
студентом філософського факультету Карлового університету в Празі, водночас
навчався в Українському вільному університеті, вивчав археологію та історію
мистецтва. Ще в студентські роки він проводив археологічні розкопки у
Галицькому Поділлі, вивчає експонати в західноєвропейських музеях. Здібному
студенту по закінченню університету присвоюють ступінь доктора археології.
Двацатитрьохрічного доктора наук чекала блискуча кар'єра вченого, він брав
участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах; обійняв посаду
асистента на кафедрі археології Українського вільного університету, працював
одночасно завідувачем в археологічному відділі Чеського національного музею в
Празі, брав участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях,
читав лекції у Гарвардському університеті США (у 1938 році заснував там
Український науковий інститут).
Діапазон наукової
діяльності О. Ольжича охоплював, крім археології, історію, історію мистецтва,
етнографію, літературу.
Перші проби пера – прозові та поетичні твори, пародії, епіграми,
жарти блукали по альбомах, листах, звучали на вечірках, але коли поезії почали
з'являтися на сторінках «Літературно-наукового вісника», «Студентського шляху»
та інших журналів, громада відчула, що за цим карбованим, неначе витесаним із
житомирського граніту, простим і чітким за думкою поетичним рядком стоїть горда
націленість сина славетного лірика на категоричне власне, абсолютно не схоже на
батьківське поетичне самовираження та ідейно-естетичне самоутвердження.
Літературна творчість О. Ольжича поставила Україну в контекст світової
духовності. В його поетичних творах відбито трагізм нашої історії. Поетичний
світ О. Ольжича – це планетарність, порив вперед, героїчний дух, сильний
характер. У його поезії відбито погляди на минулу і сучасну історію України,
виражено життєву позицію автора. Епізодичні штрихи інтимної лірики, а пейзажної особливо, – це той фон, який допомагає усвідомити
громадську і державницьку позицію автора, розуміння ним явищ дійсності.
Творчий набуток О.
Ольжича в царині поезії є невід'ємною частиною нашої національної культури,
багато сторінок якої ще не прочитано. За
його життя вийшли збірки «Рінь» (Львів, 1935) і «Вежі» (Прага, 1940), а
посмертно «Підзамчя» (1946), «Цитаделя
духа» (1991). У 1994 році вперше на Україні було видано твори, які ввійшли до
збірки під назвою «Незнаному воякові». До 100-річчя від дня народження О.
Ольжича видрукувано його «Вибрані твори», окремою книжкою вийшла праця «Дух
руїни», збірка «Поезія. Проза.».
О. Ольжич був не тільки вченим, поетом, але й полум'яним
публіцистом. Його праці про освіту і виховання, літературознавство, культуру
сповнені вболіванням за долю нашої духовності і самосвідомості.
Перед ним відкривалися двері науки, його вірші свідчили
про поетичний дар, неповторність творчої палітри. Та йому судилась інша доля.
О. Ольжич обирає тернистий шлях державотворення і повністю відає себе боротьбі
за незалежність України. В 1929 році він вступає до створеної Організації
Українських націоналістів (мельниківців) і залишався вірним її ідеям до своєї
трагічної загибелі. Він стає одним з найактивнішим членів ОУН, керівником
культурного сектора, а згодом – заступником голови Проводу ОУН. У 1938-1939
роках брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення –
Карпатської України – в її збройній боротьбі проти угорських окупантів,
потрапив на кілька днів до Тячівської в'язниці.
В 1941-1942 роках О. Ольжич жив у Києві, налагоджував
підпільну мережу ОУН в Україні, яка намагалась розбудувати українське життя
формуванням національних органів влади. Зокрема, у серпні 1941 року він прибув до
міста свого дитинства – Житомир. Одним з перших організаційних заходів,
здійснених групою Ольжича в Житомирі, був випуск газети «Українське слово». З
початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів переїхав до
Львова. 2 серпня 1943 року одружився з дочкою улюбленого професора літератури
Л. Білецького –Катериною.
25 травня 1944
року гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній
квартирі. Львівське гестапо, допити, тортури, перевезення до Берліна, а звідти
– в концтабір Заксенгаузен. Там, у залізобетонному бараці-бункері, де сидів майже весь провід
ОУН, після багатоденних допитів і катувань мужній Олег Ольжич 10 червня 1944
року помер. Ненадовго пережив сина батько: 22 липня 1944 року в Празі помер
Олександр Олесь. 31 липня 1944 року народився син Ольжича – Олег.
…Він був і творцем, і героєм великої доби в історії
України, коли дві мілітарні потуги світу – сталінська і гітлерівська імперії –
зіткнулися в смертельному двобої за можливість владарювати в Європі.
З цієї боротьби Україна «черпала свою духову міць і своє
провідництво», щоб силою своєї духової напруги і творчого розкрилення бути в
авангарді нової людської цивілізації.
Життєвий шлях Олега Ольжича – це подвиг, вартий уваги
нових поколінь, а смерть – це смерть переможця на полі бою за незалежну Українську державу.
Згадуючи і пошановуючи Ольжича як національно-політичного
діяча, ми особливу увагу звертаємо на його глибоке розуміння культурницької
національної політики в духовному ставленні нації.
В умовах відновленої державності ми повинні творити,
плекати і культ героїчної особи, формувати оптимістичні суспільні настрої,
дбати про зростання нового покоління, яке народжуватиме у своїй одержимій ідеєю
державотворення спільноті високий злет лицарства, шляхетності. Нам необхідно
остаточно покінчити з фатальним для долі України розбратом і взаємним
поборюванням. На часі скупчити зусилля
задля кардинальної переорієнтації суспільної свідомості народу нашого,
передусім із загалу тих, хто духовно і морально ослаблений, зденаціоналізований
і зневірений, хто обтяжений комплексом меншовартості.
Вшановуючи світлу пам'ять національного героя Олега
Ольжича, окрилимо наш дух високою відповідальністю за Державу. Ми сьогодні
творимо колосально важкий і відповідальний процес ідейно-світоглядного
переформування українського суспільства, і саме для цього приходить до нас Олег
Ольжич як ідейний будівничий Української держави, як лицар слова і філософ
чину, як той національний герой, який свідомо спалив своє життя задля того, щоб
розпалити пригаслий вогонь у душах і свідомості мільйонів українців.
Використана
література:
1. Жулинський, М. Слово а доля .[Текст]: навч. посіб./М. Жулинський. – Київ:
Видавництво А.С.К., 2006. – С. 553-564.
2. . Жулинський, М. Українська література: творці і твори: учням,
абітурієнтам, учителям.[Текст]/М. Жулицький. – Київ: Либідь – С. 670-683.
3. Історія української літератури ХХ століття [Текст]: У 2 кн. кн.2: Друга
половина ХХ ст. Підручник /За ред. В. Г. Дончика. – Київ: Либідь, 1998. – С. 65-67.
4. Письменики Житомирщини [Текст]. Кн.1/автори – упоряд. М. Пасічник, П. Білоус, А. Монастирецький. –
Житомир: ПП «Рута», 2010 – С. 383-387.
5. Шинкарук, В. Літературна
Житомирщина [Текст]: бібліографічний довідник / В. Шинкарук. – Житомир:
Редакційно-видавниче державне підприємство «Льонок», 1993 – С. 26-27.
6. Олег Ольжич [Електронний ресурс].
– Електронний текст. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Олег_Ольжич.
- Загол. з екрану. – Мова: укр. – Перевірено: 22.03.2017.
Матеріал підготувала: Шуйська Лілія
методист районної бібліотеки
Немає коментарів:
Дописати коментар