«Блок» – операція по
винищенню українців
(історична
довідка).
12 січня 2022 року в
Україні 50-ті роковини від початку
«великого погрому» — операції КДБ «Блок» проти українських
дисидентів.
Активізація національно-культурного життя в
Україні в період десталінізації, зародження політичної течії у
"шістдесятництві" викликали незадоволення можновладців як у Москві,
так і в Києві. У часи
правління Хрущова було заарештовано близько 800 осіб за так звану антирадянську
діяльність. На початку 1970-х років тодішній голова комітету держбезпеки УРСР
Віталій Нікітченко звернув увагу вищого політичного керівництва на зростання
кількості осіб, які виготовляють і поширюють ворожі за змістом листівки, а також
позацензурні твори. Радянські органи держкомпартійної верхівки були занепокоєні
масштабами діяльності самвидаву в Україні, налагодженням дисидентами каналів
для нелегального переправлення матеріалів за кордон, встановленням контактів із
українською діаспорою, а також поширенням антирадянської літератури із
зарубіжних країн. Ці занепокоєння відобразились у змісті постанови ЦК Компартії
України, яка мала назву "Про заходи по протидії нелегальному
розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів".
Виконуючи
постанову, комітет держбезпеки України влітку 1971 р. почав реалізовувати
спецоперацію під кодовою назвою "Блок". Так називали самих людей, які
"блокувалися" між собою, тобто найбільш активні націоналісти, що
поширювали антирадянські матеріали. У полі зору КДБ опинилося близько 29 осіб,
так званих фігурантів справи "Блок". Через кілька днів після
схвалення постанови ЦК КПУ наприкінці липня 1971 р. комітет держбезпеки порушив
справу щодо поширення позацензурного журналу "Український вісник" і
дійсно розпочалося полювання на тих, хто виготовляв його та інші самвидавні
матеріали.
Початком репресивної акції у січні 1972 р.
стала так звана "справа Добоша", громадянина Бельгії, якого затрималт
на станції Чоп 4 січня: він намагався вивезти за кордон
фотокопію «Словника рим української мови» Святослава
Караванського, тоді ще політв’язня. Перед тим Добош у Києві зустрічався з
Іваном Світличним та іншими шістьдесятниками.
Ярослав Добош, студент Лювенського католицького університету, член
Спілки української молоді, який вивозив заборонений самвидав, став уособленням
безпосереднього зв'язку руху опору в Україні із закордонними націоналістичними
центрами. Тепер радянська пропаганда змогла представити дисидентів як
"націоналістичних наймитів" і "запроданців капіталістичного
Заходу".
Після затримання, під час "бесіди" з органами безпеки,
Добош визнав, що намагався в Україні отримати інформацію про заарештованих
представників інтелігенції та вивезти книгу Караванського для друку за
кордоном. Добош заявив, що "протестує проти арештів Мороза, Караванського
та інших письменників і наукових співробітників, які боролися за українську
мову і культуру". Затримання на кордоні дало КДБ необхідну ланку для
подальшого розгортання власної політичної гри. Підготувавши ідеологічну
платформу та зібравши від липня 1971 року (початку операції "Блок")
вдосталь інформації, чекісти перейшли до активних дій — масових
арештів дисидентів. Хвиля репресій 1972
року мала поставити остаточну крапку в існуванні руху опору в Україні, тому
була особливо масштабною, а вироки засудженим — особливо жорстокими.
12-13
січня 1972 року в Києві були
заарештовані поет Василь
Стус,
літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, математик i публіцист Леонід Плющ, багатолітній в'язень сталінських
таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зіновій
Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, у Львові — публіцист
i літературний критик В'ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий,
релігійний діяч Іван Гель, митець-килимар Стефанія Шабатура і поетеса Ірина
Стасів-Калинець. Пізніше
були заарештовані священник Василь Романюк (згодом патріарх УПЦ КП Володимир);
поет Микола Холодний; літературознавець Іван Дзюба, психіатр Семен Глузман, філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк; викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз та інші.
Арешти відбулися по всій Україні. Найбільше
заарештованих було у Львові та Києві. Тільки в перший місяць року було
заарештовано близько 20 дисидентів. Загалом
протягом 1972 року були заарештовані близько 100 осіб, 89 із них засуджені за
антирадянську діяльність.
Проте в КДБ розуміли, що самими тільки арештами
зламати рух опору в Україні не вдасться, адже на заміну одним з'являться інші.
Затриманих треба зламати психологічно, змусити відмовитися від своїх ідей, від
своїх товаришів, від самих себе. Обставини раптового затримання, перебування у
в'язниці під час слідства і жорстокі судові рішення мали послужити цьому. Тож
чекісти 1972 року намагалися повторити "подвиг" своїх попередників з
1937 року, коли
багато підсудних визнавали все необхідне владі, зрікаючись власних поглядів.
Натомість як заарештовані дисиденти, так і ті, що ще залишалися на
волі, майже відразу розпочали боротьбу за відстоювання своїх прав. Не мовчали й
побратими затриманих, які залишилися на свободі. У Львові з’явився 6 випуск
«Українського вісника», підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом
Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск дістав назву «львівський», бо майже
паралельно з ним, у березні 1972 у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк і Василь
Овсієнко видали спецвипуск «Українського вісника» з інформацією про арешти, і
теж під №6. Згодом більшість видавців теж були репресовані.
Продовженням пропагандистської кампанії, спрямованої проти
дисидентів, стала проведена органами безпеки у червні 1972 року
прес-конференція за участю затриманого на початку року Ярослава Добоша. У КДБ
Добоша примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного
антирадянського центру бандерівців ОУН». Добош виступив із каяттям по
радянському телебаченню. Він публічно засудив свою націоналістичну діяльність
на Заході, розповів про зв'язки із заарештованими дисидентами. Матеріали цієї
пресконференції під гучними заголовками "Українські буржуазні націоналісти
— найманці імперіалістичних розвідок" КДБ розмістив у
республіканських і обласних газетах та на радіо. Сам Ярослав Добош, помилуваний
радянською владою, повернувся до Бельгії. Тут він відмовився від озвучених у
Києві свідчень як від поданих під примусом.
Натомість в Україні улітку й восени 1972 відбулися судові процеси. Увагу КДБ було зосереджено на подальшому розгортанні
слідчих дій щодо об'єктів справи «Блок», у зв'язку з чим розпочався пошук
свідків для майбутніх судових процесів і робота із заарештованими для внесення
сум'яття в середовище учасників руху опору в Україні — не витримав напору і
зголосився дати свідчення про свою «злочинну діяльність» дисидент Леонід
Селезненко, зі сторінок газет переконували в своїй лояльності до радянської
влади онука видатного письменника Зиновія Франко, поет Микола Холодний, з
проханням про помилування, визнавши всю свою колишню діяльність «політично
шкідливою», звернувся до влади Іван Дзюба. Це дало їм можливість уникнути
тривалого ув'язнення, на яке було засуджено майже всіх провідних діячів
шістдесятництва (в основному за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР –
Антирадянська агітація і пропаганда), або примусового поміщення у психіатричні
лікарні, куди потрапили Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис
Ковгар.
Результати операції "Блок" виявилися
жахливими для дисидентів.
Ось деякі вироки:
Євгена Сверстюка позбавили волі на 12 років (7 ув'язнення + 5 заслання), Данила
Шумука – на 15 (10+5), Василя Стуса – на 8 (5+3), Івана Світличного – на 12
(7+5), В'ячеслава Чорновола – на 9 (6+3), Ігоря
Калинця та його дружину Ірину Калинець – на 9
(6+3), Стефанію Шабатуру – на 8 (5+3), Олександра
Сергієнка – на 10 (7+3).
Держбезпека стежила за однодумцями та друзями
ув'язнених, у різні способи перевіряючи їх на лояльність. В донесеннях агентури
все частіше згадувалися прізвища письменників Олеся Бердника, Віктора
Некрасова, Бориса Харчука, Миколи Вінграновського, кінорежисера Сергія
Параджанова та інших.
Про масштаби перевірок свідчить доповідна записка,
надіслана Федорчуком новому керівництву ЦК КПУ в лютому 1973-го, коли минув рік
від початку арештів: "Наразі органи КДБ продовжують перевірочні заходи
щодо 563 зв'язків об'єктів справи "Блок". Серед них 79 письменників
(39 з них члени Спілки письменників України), 39
художників, 84 науковці, 68 викладачів навчальних закладів, 41 – працівники культпросвітустанов. Більшість із цих осіб
проживає у м.Києві (258 осіб), Львові (119), Івано-Франківській,
Тернопільській, Одеській, Черкаській та інших областях".
До людей підсилали підготовлених агентів, які не
тільки повідомляли про настрої та наміри
"підопічних", але впливали на них в ідейному сенсі - одних утримували
від рішучих дій, інших підштовхували до розчарування дисидентським рухом і
публічного його засудження у ЗМІ.
Ув'язнення в справі
"Блок" тривали кількома хвилями аж до кінця 1976-го. Цією
"зачисткою" КДБ поклав край руху шістдесятників і майже повністю
розгромив інфраструктуру виготовлення та поширення українського самвидаву.
Відповідно до вказівок
КДБ СРСР від 2 грудня 1975 року №2888, співробітники КДБ УРСР приділяли увагу
більш детальному вивченню зв’язків фігурантів справи «Блок», незалежно від того
проявляють вони активність останнім часом чи ні. Таким чином, під час розробки було виявлено 244 особи та загальна
кількість їх з 1971 року сягнула 1074 особи.
Для боротьби з фігурантами справи «Блок» та наближеними до них
особами, співробітники КДБ, з «благословення» ЦК Компартії України,
продовжували втілювати у життя заходи профілактичного характеру. З цією метою
здебільшого використовувалися засоби масової інформації. Зокрема, лише на
Західній Україні, де проживала значна кількість осіб з середовища фігурантів
«Блоку», протягом 1974-1976 років було надруковано 584 статті, 16 брошур,
організовано 230 радіо та телепередач, проведено 325 тематичних вечорів й
прочитано понад 300 лекцій, спрямованих на висвітлення «реакційної сутності
українського буржуазного націоналізму».
Виявлення нових підозрюваних, оперативне стеження і
неперервні арешти створили гнітючу атмосферу в Україні — хто не давав показів
проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільнялись з
роботи, виключались з вузів, їм закривалися будь-які можливості службового чи
творчого росту: хто хотів вижити – мусив принизливо каятися, інші писали
пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних
націоналістів – найманців іноземних розвідок», писали оди на честь душителів
своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі спивалися чи накладали
на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню
еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина
Коцюбинська, Валерій Шевчук) або еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Ламалися
– одиниці. Сотні – вистояли. Бо є щось, що значно більше і важливіше за власне
життя чи свободу: Ідея Української Нації, віра в Бога, святий обов’язок перед
«мертвими, живими й ненародженими», Українська Самостійна Соборна Держава.
Вони вистояли, боротьба проти російської комуністичної системи не припинялася.
Після масових арештів дисидентів, мільйони українців дізналися про борців за
незалежність, їхні ідеї ширилися масами. Був запущений той ланцюг протесту та
боротьби за незалежність, який урешті розвалив Союз й імперія зла рухнула.
Матеріал підготувала: методист МБ
Лілія Шуйська
Немає коментарів:
Дописати коментар