Героїчний бій під Базаром

 

Героїчний бій під Базаром.

(історична довідка до 100-річчя від дня Базарської трагедії)

 

“До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” — звучали останні слова з уст розстріляних під Базаром героїв України.

Бій поблизу села Базара — бій 17 листопада 1921 року поблизу села Базар, Овруцький повіт, Волинська губернія. У ході цієї битви в боротьбі з більшовиками зазнала поразки Волинська група Армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюника.

Українські національні визвольні змагання 1917-1921 років уже добігали до кінця, окупаційна більшовицька влада брала під своє керівництво все нові території та починала загарбувати народ у радянську неволю. Український народ страждав в період перших акцій та реформ радянської влади. Але Україна не покидала спроб відновлення своєї незалежності та намагалася продовжувати національно-визвольний рух. Тогочасна влада УНР знайшла підтримку в польській державі, підписавши славнозвісний Варшавський договір, або більш відомий нам договір “Пілсудський-Петлюра”, за яким Польща зобов’язувалась надати  військову підтримку в обмін на територію, що раніше належала Австро-Угорщині. Цей договір ще раз показав, що варто опиратися лише на власні сили та не йти в союзи, що можуть приносити негативні наслідки для української Держави.

Знайшовши прихисток у Польщі, уцілілі підрозділи Армії Української Народної Республіки здійснили Другий зимовий похід в окуповану російсько-більшовицькими військами Україну.Другий зимовий похід мав сколихнути всенародне повстання на всіх теренах держави та скинути владу окупанта.

Другому зимовому походу передував Перший, який закінчився невдало. А ідейним натхненником і організатором обох походів був Симон Петлюра – голова Директорії УНР, який з кількома тисячами Українського війська вимушено опинився за кордоном, але повноважень не склав.  Але якщо Перший похід  «стартував» із території України, то Другий – з території Польщі. Там рештки Армії УНР були інтерновані, тобто поміщені до спеціальних концтаборів. Але Симон Васильович продовжував плекати надію, що Україну все ж можна визволити від більшовиків, якщо підняти на її теренах повстання.

Ситуація ускладнювалася тим, що 12 жовтня 1920 року між Річчю Посполитою і радянською Росією – вчорашніми заклятими ворогами – було укладено перемир’я і Ленін вимагав видати українських вояків, але тодішній керманич Польщі Юзеф Пілсудський, попри пом’якшення стосунків, не погодився. У Польщі перебували не лише пересічні вояки, а й воєначальники  Армії УНР, зокрема Симон Петлюра, генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, інші високі чини. Саме Симон Васильович і наполіг на Другому поході, хоча серед його соратників одностайності з цього приводу не було. Хибні переконання Симона Петлюри та Юрка Тютюнника, що в Україні визріла сприятлива ситуація для повстання, від самого початку прирекли учасників Другого зимового походу на загибель. Проте жоден із добровольців не відмовився від небезпечного рейду за незалежність України.

У 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити в Україну з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва.

Але цьому завадили як і погане планування та військове забезпечення, так і несприятливі погодні умови. Партизанські загони та воїни УНР, що перебували більшість в інтернованих таборах Польщі вимагали похід в Україну влітку, у час жнив, коли буде найлегше здолати ворога. Однак наказ поступив лише 25 жовтня.

Петлюра зумів домовитися  з керівництвом Польщі, яке відпустило інтернованих. Правда, не бажаючи псувати стосунки з радянським урядом, поляки переправили вчорашніх бранців до навколишніх сіл, заявивши, що ті нібито «заготовлятимуть ліс-кругляк для польської промисловості».

Потрібна була ще й зброя…Поляки надали і її, і потрібну амуніцію, вкотре вдавшись до хитрощів: щоб росіяни не звинуватили їх у потуранні «заколотникам», вони зімітували пограбування військового складу. Але зброя здебільшого була застарілою і ледве придатною для використання. Ба більше, її ледь вистачило на половину особового складу трьох груп, які ось-ось повинні були перейти кордон. Про що можна говорити, коли навіть спорядження, взуття не вистачало і люди діставали його хто як міг.

Похід вирішили розпочати трьома групами: Волинська, Подільська та Бесарабська. Першою 25 жовтня перейшла кордон Подільська група полковника Михайла Палія, яка нараховувала близько 500 вояків. Наприкінці листопада вони, подолавши майже 1 500 кілометрів окупованої більшовиками території, дійшли до Київщини, а якщо точніше, то до Вишгорода. З боями. Передбачалося, що там вони з’єднаються з Бесарабською групою повстанців під командуванням генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка і спільно діятимуть в тилу ворога. Та не так сталося, як гадалося: цій групі  не вдалося пробитися і вона, щоб уникнути остаточного розгрому, змушена була  повернутись до Польщі.

Була ще й третя, Волинська  група, якою командував сам генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. 4 листопада вона перейшла кордон. Спочатку ніяких сутичок з червоноармійцями не було і  вояки Армії УНР влаштовували зустрічі з селянами, закликаючи тих до повстання. Перші серйозні бої сталися під Коростенем, а згодом – і за сам Коростень. 6-7 листопада повстанці захопили  місто та звільнили з в’язниці близько 500 в’язнів, переважно селян, заарештованих за відмову здавати хліб продзагонам. Але надовго втриматися в Коростені повстанці не змогли, бо на допомогу червоним із Житомира надійшли два бронепотяги та тисяча курсантів школи червоних старшин. Повстанці змушені були відступити. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою та радив Тютюннику повертати назад до Польщі, але генерал-хорунжий вирішив іти далі на схід, щоби під Києвом з’єднатися з Подільською групою. Така його позиція стала фатальною для повстанців, адже об’єднатися зі своїми не вдалося, а групу почали постійно переслідувати загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Вступаючи у постійні бої з котовцями, повстанці виснажувалися.

Волинська, очолювана Юрком Тютюнником, і стала найбільш відомою. В обідраному одязі, багато хто без плащів, босі, підперезані шнурівками продовжили похід. 

15 листопада між зайнятими котовцями селами на морозі сили Тютюнника форсували Тетерів. Вранці 17 листопада глибоким снігом українські сили дісталися до села Малі Миньки. Останній бій з більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 року під Малими Миньками. У ньому 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному добре озброєному більшовицькому війську. 2-а й 3-я бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського оточили українські сили. Комбінованим ударом вони відокремили від решти колони авангард, при якому перебували Тютюнник, Отмарштейн, Янченко, два комбриги та десяток саней з пораненими. Другим ударом відступаючі українські сили знову поділені навпіл. Бійці боролися до останнього набою. Окремі вояки, щоб не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою.

Після того, як повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Вбивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав Г. Котовський. Він наказав взяти решту в полон, замкнувши в церкві. Командування допитували та катували: 359 вояків погнали до селища Базар, де їх було засуджено до розстрілу.

Людей приводили до заздалегідь викопаної ями та вбивали. Котовський особисто пропонував покаятися і перейти до лав окупанта. На що в одній з перших груп вояк Степан Щербак викрикнув: “До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” та залунав Гімн України, під який попадали з кров’ю від кулеметів молоді хлопці. Розстріл тривав всю ніч. Під тихими зорями відходили у безсмертя славні і незламні українці, що не зреклися присяги, не зрадили країни, виконали обов’язок перед усім українським народом та майбутніми поколіннями. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість з них було страчено. Протягом тижня 95 полонених «померли від ран», 83 відправлені на допит до Києва, решта засуджені до розстрілу.

22 і 23 листопада «суд» продовжувався, повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали.

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% — росіяни (це не менше 32 чоловік), поляки — 1,47%, білоруси та євреї — 1,18%, німці — 0,59%.

Червоноармійці під Малими Миньками теж зазнали значних втрат. Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені.

Вдалося врятуватися і повернутися до Польської республіки штабу армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах. Для переслідування Тютюнника і штабу сформовано «летючий загін» з 90 вершників з наказом знищити відступаючих і захопити генерала, червоноармійцям це не вдалося; штаб, кінна сотня й важкопоранені числом до 120 осіб під керівництвом Тютюнника, пробиваючись через села теперішніх Овруцького й Олевського районів, 20 листопада перейшли на польську територію.

З поразкою Другого Зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася. Саме тут, під поліським селом Базаром і закінчилася Українська революція… І на теренах України на довгих 70 років запанував окупаційний російсько-більшовицький режим, який звів із білого світу мільйони   українців.

Більшість істориків вважають, що Листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, скоріше це був похід відчаю і акт героїзму. Ще на початках походу передбачали його поразку, але не можна було зупинити бажання боротися, не можна було загасити вогонь, що палав і хотів збільшуватися, але забракло кисню, забракло підтримки з боку простих селян. Успіх був можливий за умови повстання всього населення.  Симон Васильовича Петлюра свято вірив, що перехід на терени України навіть нечисельного загону УНР автоматично спричинить всенародне антибільшовицьке повстання за будь-яких умов. Але селянство не підтримало повстанців, піддавшись на обіцянки більшовиків: на той час Ленін оголосив  так звану нову економічну політику – НЕП, пообіцявши селянам землю.   І багато хто з них повірив, що завдяки НЕПу заживуть заможно і щасливо. До того ж люди були залякані, знаючи, що серед ночі по них можуть прийти чекісти. ЧК мала і в сільській місцевості розгалужену агентурну мережу, завдяки якій знали ледь не про кожен крок повстанців.

Крім того, українські вояки були погано озброєні й споряджені. Сили були надто нерівними: в Україні радянський уряд встиг розмістити кількасоттисячне  червоноармійське військо. А повстанців було всього 2 тисячі. Що могли зробити  2 тисячі відчайдух проти 500-600 тисяч «червоних багнетів»?

Після страти селянам наказали присипати тіла землею і під загрозою смерті заборонили ставити на цьому місці хрести чи насипати могилу.

Ці смерті замовчувалася до здобуття Незалежності, на місці розстрілу заборонили споруджувати пам’ятники та хрести, радянська влада намагалася відсахнутися від вчинених помилок чи стратегічних планів.

В 1990 році Житомирські рухівці спробували встановити дубовий хрест на братській могилі, проте місцева влада не дозволила цього. Проте, наприкінці 1991 року місцеві жителі встановили хрест і стелу, на якій вказано триста п'ятдесят дев'ять прізвищ. Сучасний пам'ятник зведений у 2000 році на пожертви українців з Великої Британії.

Всупереч обставинам розстріл під Базаром знову ж таки демонструє здобуття перемоги у поразці. Без достатньої кількості зброї, але з вірою і жагою волі, йшли українці у бій. Гімн України, відмова перейти до ворожих сил — підтвердження нескореності нашої нації. І смерть, і тортури стануть солодкими, якщо вони задля волі, для щасливого майбутнього і перемоги.

 

 

 

 

Матеріал підготувала:                                                       методист МБ Лілія Шуйська