Яскраве служіння науці.

 

 (біографічне повідомлення до 90-річчя від дня народження                 Анатолія Миколайовича Підгорного, вченого в галузі механіки та машинобудування, уродженця м.Андрушівка).

 

Відомий український учений в галузі енергетичного машинобудування та водневої енергетики, академік Національної академії наук України, академік Міжнародної інженерної академії, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Дружби народів, відомий організатор науки Анатолій Миколайович Підгорний народився 5 квітня 1932 року на Житомирщині, в районному центрі Андрушівці, у сім'ї інженера цукрового заводу Миколи Вікторовича Підгорного, згодом відомого політичного діяча СРСР.

У 1956 році, закінчивши Харківський політехнічний інститут ім. В. І. Леніна (нині – Національний технічний університет “ХПІ”), А. М. Підгорний отримав кваліфікацію інженера-механіка за фахом «динаміка і міцність машин, приладів та апаратури».

У 1956-58 роках Анатолій Миколайович працював інженером на  Харківському турбінному заводі імені С. М. Кірова, брав активну участь у громадському житті конструкторського бюро. Саме ці роки творчої роботи на флагмані вітчизняного турбобудування збагатили його досвідом конструкторської роботи і прищепили повагу до інженерної праці.

У період 1959-62 років А. М. Підгорний навчався в аспірантурі Харківського політехнічного інституту за фахом «динаміка та міцність машин» під науковим керівництвом А. П. Філіппова. Потім 10 років викладав тут на кафедрі динаміки та міцності. Працюючи над дисертацією у проблемній лабораторії кафедри, він очолював роботи зі створення першої в Україні унікальної розгінної установки ВРД-500 для дослідження несучої здатності моделей дисків і роторів турбомашин в умовах високих температур і великих обертів. Анатолій Миколайович створив ефективний метод розв'язання на ЕОМ просторової задачі теорії повзучості для товстостінного обертового циліндра скінченної довжини, який працює в області високих температур, і в 1964 році захистив кандидатську дисертацію. Отримані ним результати одразу знайшли застосування в інженерній практиці.

1967 року за участю Анатолія Миколайовича на вечірньому відділенні ХПІ уперше відкрили фаховий напрям – “динаміка і міцність машин”, з якого протягом десяти років поспіль провадилась підготовка інженерних кадрів. З цього часу доцент А.М. Підгорний призначений заступником декана Інженернофізичного факультету ХПІ вечірнього відділення, де він надавав багато уваги організації навчання та викладав фундаментальні спеціальні дисципліни – “теорію пружності”, “конструкційну міцність”, керував курсовими та дипломними роботами багатьох студентів. Для вечірнього відділення він створив оригінальні навчальні плани та програми, що сприяли якісній підготовці студентіввечірників як фахівців для подальшої практичної та науководослідної роботи. Він також викладав “конструкційну міцність” на денному відділенні та проводив аудиторні наукові семінари зі студентами, надаючи при цьому багато уваги сучасним напрямам розвитку науки. Серед випускників факультету є відомі науковці – кандидати та доктори наук, викладачі – доценти та професори, інженери, керівники підприємств та відділів академічних інститутів. Усі вони вважають Анатолія Миколайовича своїм Учителем. Протягом викладацької діяльності А.М. Підгорний зібрав унікальну колекцію наочних зразків руйнованих деталей турбомашин – дисків, лопаток, роторів та ін. За його сприяння з 1969 року на кафедрі ДММ було введено практичні заняття з теорії пружності і теорії коливань, для чого Анатолій Миколайович запросив на викладацьку роботу інженерів ЦДКБ, які мали значний практичний досвід в галузі турбобудування.

Продовживши розпочаті дослідження напруженого стану тіл обертання скінченних розмірів за умов повзучості, А. М. Підгорний у 1971 році успішно захистив докторську дисертацію. Того ж року він на запрошення свого вчителя, академіка НАН України А. П. Філіппова перейшов на постійну роботу до Академії наук України, очоливши харківську філію Інституту технічної теплофізики (ІТТФ) АН УРСР і створений ним відділ термопотужності та повзучості.

А. М. Підгорний поставив перед собою завдання створити у Харкові на базі філії самостійний академічний інститут машинобудівного профілю, головним напрямом наукової діяльності якого мав стати розвиток методів і засобів проектування в машинобудуванні на основі сучасних досягнень у галузі математики, кібернетики та обчислювальної техніки. Ця ідея –  заснування установи з такою науковою спрямованістю знайшла підтримку в усіх інстанціях (від АН УРСР і АН СРСР до Державного комітету науки і техніки при Раді Міністрів СРСР). Відтак, у травні 1972 року на базі харківської філії ІТТФ було створено Інститут проблем машинобудування Академії наук України, директором якого став доктор технічних наук А. М. Підгорний.

Вже у 1972 році в інституті було організоване дослідне виробництво, а згодом – спеціальне конструкторсько-технологічне бюро, що дало змогу налагодити чіткий ланцюжок від фундаментальних досліджень через прикладні конструкторські розробки до створення нових технологій та їх упровадження у життя. Результати цієї діяльності сприяли зміцненню авторитету, популярності та впливу інституту, що позитивно позначилось на обсягах його фінансування. Однак, розпочате у 1976 році спорудження головного корпусу Інституту було завершене лише 1983 року.

Інститут став провідним в СРСР з досліджень, пов'язаних із застосуванням водню в енергетиці, на транспорті, в інтересах оборони країни та в інших галузях народного господарства; з програми, яка передбачала створення і впровадження енергоакумулюючих речовин, включаючи гідриди, та розробку способів їх застосування з метою забезпечення малотоксичної і нетоксичної роботи двигунів та енергоустановок; з вирішення проблеми вібраційної надійності, розширення паливно-енергетичних ресурсів і розвитку екологічно чистих технологій, використання нетрадиційних ресурсів, енергії Сонця та вітру, комплексної переробки вугілля та його підземної газифікації, розвивку методів і засобів неруйнівного контролю за конструкціями. Оригінальні роботи були виконані Інститутом для оборонної та космічної галузей – під шифрами «Умение», «Ядро», «Ольха», «Фермопостроитель» тощо вони отримали високу оцінку фахівців, що ще більше зміцнило авторитет інституту.

Попри величезну обтяженість організаційними проблемами, Анатолій Миколайович Підгорний продовжував активну наукову діяльність. Під його керівництвом, зокрема, здійснювались дослідження найвідповідальніших елементів конструкцій енергетичних машин, які працюють в екстремальних умовах з метою підвищити їх міцність, роботоздатність і водночас знизити металоємність. Вченим та його учнями створено нові методи розрахунку суцільнокованих, зварних роторів турбін, фланцевих з'єднань, дисків, корпусних деталей та інших конструктивних елементів парових і газових турбін, а також елементів атомних реакторів, що знайшли широке застосування на провідних турбобудівних підприємствах країни.

За цикл робіт у галузі міцності енергетичних машин і впровадження їх у практику турбобудування А. М. Підгорний у 1984 році був удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Вчений з широким кругозором, талановитий організатор, Анатолій Миколайович постійно шукав нові форми організації досліджень. Так, він ініціював створення галузевих лабораторій подвійного підпорядкування, внутрішньоінститутські комплексні довгострокові програми із сітьовим графіком їх виконання, наскрізне планування робіт у ланцюгу «інститут –конструкторське бюро–виробництво» тощо.

У 1990 році А. М. Підгорний узяв участь у заснуванні Інженерної академії СРСР, яка пізніше набуває статусу міжнародної. У 1991 році його зусиллями було створене Українське республіканське відділення цієї інституції. Згодом воно перетворилося на Інженерну академію України, а А. М. Підгорний став її першим президентом. Створення такої громадської організації в Україні дало можливість ефективніше використовувати науковотехнічний потенціал, підвищити результативність прикладної і заводської науки, інженерної діяльності. Як виявилося у важкий період в розвитку науки, що настав після 1991 р., така форма співпраці дозволила протистояти виниклим труднощам та пристосуватися до нових умов виживання.

 А.М. Підгорний завжди був у гущі громадської роботи. Зокрема, він опікувався діяльністю Науково-технічного товариства та товариства “Знання”, усвідомлюючи їх вагоме місце в науковотехнічному прогресі.

За заслуги у розвитку науки і підготовці кадрів у 1984 році він був нагороджений орденом Дружби народів, а в 1992 році одержав почесне звання Заслуженого діяча науки і техніки України.

У 1995 р. Анатолія Миколайовича Підгорного обрано дійсним членом НАН України за фахом “енергетичне машинобудування”.

Анатолій Миколайович Підгорний помер внаслідок тяжкої хвороби 24 січня 1996 року.

Вчений збагатив науку видатними дослідженнями з проблем традиційної та водневої енергетики, а також у багатьох суміжних галузях машинобудування. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, у тому числі 10 монографій.

Життєвий і творчий шлях А.М. Підгорного не був легким, було все: і розчарування, і несправедливості, і прикрості, як у всякої людини. У незгодах, що траплялися, він знаходив розуміння і розраду не тільки в родині. Велику підтримку йому подавали вірні друзі та колектив інституту, що любив свого Директора, Ученого і Людину. Важка хвороба передчасно вирвала Анатолія Миколайовича Підгорного з життя, він не встиг завершити все, ним задумане. Добра пам'ять про Анатолія Миколайовича вічна, як вічне саме життя, що у нього було яскравим, насиченим, чесним і добрим до його друзів, соратників і співробітників. У спадщину від А.М. Підгорного нам залишилися його праці, але головна спадщина – це створений ним інститут проблем машинобудування Національної академії наук України, що має тепер його ім'я.

 

 

Матеріал підготувала:                          методист МБ Лілія Шуйська

«Блок» – операція по винищенню українців

 

«Блок» – операція по винищенню українців

 (історична довідка).

 

12 січня 2022 року в Україні 50-ті роковини від початку «великого погрому» — операції КДБ «Блок» проти українських дисидентів. 

Активізація національно-культурного життя в Україні в період десталінізації, зародження політичної течії у "шістдесятництві" викликали незадоволення можновладців як у Москві, так і в Києві. У часи правління Хрущова було заарештовано близько 800 осіб за так звану антирадянську діяльність. На початку 1970-х років тодішній голова комітету держбезпеки УРСР Віталій Нікітченко звернув увагу вищого політичного керівництва на зростання кількості осіб, які виготовляють і поширюють ворожі за змістом листівки, а також позацензурні твори. Радянські органи держкомпартійної верхівки були занепокоєні масштабами діяльності самвидаву в Україні, налагодженням дисидентами каналів для нелегального переправлення матеріалів за кордон, встановленням контактів із українською діаспорою, а також поширенням антирадянської літератури із зарубіжних країн. Ці занепокоєння відобразились у змісті постанови ЦК Компартії України, яка мала назву "Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів".

Виконуючи постанову, комітет держбезпеки України влітку 1971 р. почав реалізовувати спецоперацію під кодовою назвою "Блок". Так називали самих людей, які "блокувалися" між собою, тобто найбільш активні націоналісти, що поширювали антирадянські матеріали. У полі зору КДБ опинилося близько 29 осіб, так званих фігурантів справи "Блок". Через кілька днів після схвалення постанови ЦК КПУ наприкінці липня 1971 р. комітет держбезпеки порушив справу щодо поширення позацензурного журналу "Український вісник" і дійсно розпочалося полювання на тих, хто виготовляв його та інші самвидавні матеріали.

 

Початком репресивної акції у січні 1972 р. стала так звана "справа Добоша", громадянина Бельгії, якого затрималт на станції Чоп 4 січня: він намагався вивезти за кордон фотокопію «Словника рим української мови» Святослава Караванського, тоді ще політв’язня. Перед тим Добош у Києві зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістьдесятниками.

Ярослав Добош, студент Лювенського католицького університету, член Спілки української молоді, який вивозив заборонений самвидав, став уособленням безпосереднього зв'язку руху опору в Україні із закордонними націоналістичними центрами. Тепер радянська пропаганда змогла представити дисидентів як "націоналістичних наймитів" і "запроданців капіталістичного Заходу".

Після затримання, під час "бесіди" з органами безпеки, Добош визнав, що намагався в Україні отримати інформацію про заарештованих представників інтелігенції та вивезти книгу Караванського для друку за кордоном. Добош заявив, що "протестує проти арештів Мороза, Караванського та інших письменників і наукових співробітників, які боролися за українську мову і культуру". Затримання на кордоні дало КДБ необхідну ланку для подальшого розгортання власної політичної гри. Підготувавши ідеологічну платформу та зібравши від липня 1971 року (початку операції "Блок") вдосталь інформації, чекісти перейшли до активних дій — масових арештів дисидентів. Хвиля репресій 1972 року мала поставити остаточну крапку в існуванні руху опору в Україні, тому була особливо масштабною, а вироки засудженим — особливо жорстокими.

12-13 січня 1972 року в Києві були заарештовані поет Василь Стус, літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, математик i публіцист Леонід Плющ, багатолітній в'язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зіновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, у Львові — публіцист i літературний критик В'ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий, релігійний діяч Іван Гель, митець-килимар Стефанія Шабатура і поетеса Ірина Стасів-Калинець. Пізніше були заарештовані священник Василь Романюк (згодом патріарх УПЦ КП Володимир); поет Микола Холодний; літературознавець Іван Дзюба, психіатр Семен Глузман, філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк; викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз та інші.

Арешти відбулися по всій Україні. Найбільше заарештованих було у Львові та Києві. Тільки в перший місяць року було заарештовано близько 20 дисидентів. Загалом протягом 1972 року були заарештовані близько 100 осіб, 89 із них засуджені за антирадянську діяльність.

Проте в КДБ розуміли, що самими тільки арештами зламати рух опору в Україні не вдасться, адже на заміну одним з'являться інші. Затриманих треба зламати психологічно, змусити відмовитися від своїх ідей, від своїх товаришів, від самих себе. Обставини раптового затримання, перебування у в'язниці під час слідства і жорстокі судові рішення мали послужити цьому. Тож чекісти 1972 року намагалися повторити "подвиг" своїх попередників з 1937 року, коли багато підсудних визнавали все необхідне владі, зрікаючись власних поглядів.

Натомість як заарештовані дисиденти, так і ті, що ще залишалися на волі, майже відразу розпочали боротьбу за відстоювання своїх прав. Не мовчали й побратими затриманих, які залишилися на свободі. У Львові з’явився 6 випуск «Українського вісника», підготовлений Михайлом Косівим, Ярославом Кендзьором та Атеною Пашко. Цей випуск дістав назву «львівський», бо майже паралельно з ним, у березні 1972 у Києві Василь Лісовий, Євген Пронюк і Василь Овсієнко видали спецвипуск «Українського вісника» з інформацією про арешти, і теж під №6. Згодом більшість видавців теж були репресовані.

Продовженням пропагандистської кампанії, спрямованої проти дисидентів, стала проведена органами безпеки у червні 1972 року прес-конференція за участю затриманого на початку року Ярослава Добоша. У КДБ Добоша примусили зізнатися, що він прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Добош виступив із каяттям по радянському телебаченню. Він публічно засудив свою націоналістичну діяльність на Заході, розповів про зв'язки із заарештованими дисидентами. Матеріали цієї пресконференції під гучними заголовками "Українські буржуазні націоналісти — найманці імперіалістичних розвідок" КДБ розмістив у республіканських і обласних газетах та на радіо. Сам Ярослав Добош, помилуваний радянською владою, повернувся до Бельгії. Тут він відмовився від озвучених у Києві свідчень як від поданих під примусом.

Натомість в Україні улітку й восени 1972 відбулися судові процеси. Увагу КДБ було зосереджено на подальшому розгортанні слідчих дій щодо об'єктів справи «Блок», у зв'язку з чим розпочався пошук свідків для майбутніх судових процесів і робота із заарештованими для внесення сум'яття в середовище учасників руху опору в Україні — не витримав напору і зголосився дати свідчення про свою «злочинну діяльність» дисидент Леонід Селезненко, зі сторінок газет переконували в своїй лояльності до радянської влади онука видатного письменника Зиновія Франко, поет Микола Холодний, з проханням про помилування, визнавши всю свою колишню діяльність «політично шкідливою», звернувся до влади Іван Дзюба. Це дало їм можливість уникнути тривалого ув'язнення, на яке було засуджено майже всіх провідних діячів шістдесятництва (в основному за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР – Антирадянська агітація і пропаганда), або примусового поміщення у психіатричні лікарні, куди потрапили Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар.

Результати операції "Блок" виявилися жахливими для дисидентів.

Ось деякі вироки: Євгена Сверстюка позбавили волі на 12 років (7 ув'язнення + 5 заслання), Данила Шумука – на 15 (10+5), Василя Стуса – на 8 (5+3), Івана Світличного – на 12 (7+5), В'ячеслава Чорновола – на 9 (6+3), Ігоря Калинця та його дружину Ірину Калинець – на 9 (6+3), Стефанію Шабатуру – на 8 (5+3), Олександра Сергієнка – на 10 (7+3).

Держбезпека стежила за однодумцями та друзями ув'язнених, у різні способи перевіряючи їх на лояльність. В донесеннях агентури все частіше згадувалися прізвища письменників Олеся Бердника, Віктора Некрасова, Бориса Харчука, Миколи Вінграновського, кінорежисера Сергія Параджанова та інших.

Про масштаби перевірок свідчить доповідна записка, надіслана Федорчуком новому керівництву ЦК КПУ в лютому 1973-го, коли минув рік від початку арештів: "Наразі органи КДБ продовжують перевірочні заходи щодо 563 зв'язків об'єктів справи "Блок". Серед них 79 письменників (39 з них члени Спілки письменників України), 39 художників, 84 науковці, 68 викладачів навчальних закладів, 41 – працівники культпросвітустанов. Більшість із цих осіб проживає у м.Києві (258 осіб), Львові (119), Івано-Франківській, Тернопільській, Одеській, Черкаській та інших областях".

До людей підсилали підготовлених агентів, які не тільки повідомляли про настрої та наміри "підопічних", але впливали на них в ідейному сенсі - одних утримували від рішучих дій, інших підштовхували до розчарування дисидентським рухом і публічного його засудження у ЗМІ.

Ув'язнення в справі "Блок" тривали кількома хвилями аж до кінця 1976-го. Цією "зачисткою" КДБ поклав край руху шістдесятників і майже повністю розгромив інфраструктуру виготовлення та поширення українського самвидаву.

Відповідно до вказівок КДБ СРСР від 2 грудня 1975 року №2888, співробітники КДБ УРСР приділяли увагу більш детальному вивченню зв’язків фігурантів справи «Блок», незалежно від того проявляють вони активність останнім часом чи ні. Таким чином, під час розробки було виявлено 244 особи та загальна кількість їх з 1971 року сягнула 1074 особи.

Для боротьби з фігурантами справи «Блок» та наближеними до них особами, співробітники КДБ, з «благословення» ЦК Компартії України, продовжували втілювати у життя заходи профілактичного характеру. З цією метою здебільшого використовувалися засоби масової інформації. Зокрема, лише на Західній Україні, де проживала значна кількість осіб з середовища фігурантів «Блоку», протягом 1974-1976 років було надруковано 584 статті, 16 брошур, організовано 230 радіо та телепередач, проведено 325 тематичних вечорів й прочитано понад 300 лекцій, спрямованих на висвітлення «реакційної сутності українського буржуазного націоналізму».

Виявлення нових підозрюваних, оперативне стеження і неперервні арешти створили гнітючу атмосферу в Україні — хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільнялись з роботи, виключались з вузів, їм закривалися будь-які можливості службового чи творчого росту: хто хотів вижити – мусив принизливо каятися, інші писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок», писали оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі спивалися чи накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук) або еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

Ламалися – одиниці. Сотні – вистояли. Бо є щось, що значно більше і важливіше за власне життя чи свободу: Ідея Української Нації, віра в Бога, святий обов’язок перед «мертвими, живими й ненародженими», Українська Самостійна Соборна Держава. Вони вистояли, боротьба проти російської комуністичної системи не припинялася. Після масових арештів дисидентів, мільйони українців дізналися про борців за незалежність, їхні ідеї ширилися масами. Був запущений той ланцюг протесту та боротьби за незалежність, який урешті розвалив Союз й імперія зла рухнула.

 

Матеріал підготувала:                                   методист МБ Лілія Шуйська

 

 

 

 

 

 

 

 

Героїчний бій під Базаром

 

Героїчний бій під Базаром.

(історична довідка до 100-річчя від дня Базарської трагедії)

 

“До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” — звучали останні слова з уст розстріляних під Базаром героїв України.

Бій поблизу села Базара — бій 17 листопада 1921 року поблизу села Базар, Овруцький повіт, Волинська губернія. У ході цієї битви в боротьбі з більшовиками зазнала поразки Волинська група Армії УНР під командуванням генерала-хорунжого Юрія Тютюника.

Українські національні визвольні змагання 1917-1921 років уже добігали до кінця, окупаційна більшовицька влада брала під своє керівництво все нові території та починала загарбувати народ у радянську неволю. Український народ страждав в період перших акцій та реформ радянської влади. Але Україна не покидала спроб відновлення своєї незалежності та намагалася продовжувати національно-визвольний рух. Тогочасна влада УНР знайшла підтримку в польській державі, підписавши славнозвісний Варшавський договір, або більш відомий нам договір “Пілсудський-Петлюра”, за яким Польща зобов’язувалась надати  військову підтримку в обмін на територію, що раніше належала Австро-Угорщині. Цей договір ще раз показав, що варто опиратися лише на власні сили та не йти в союзи, що можуть приносити негативні наслідки для української Держави.

Знайшовши прихисток у Польщі, уцілілі підрозділи Армії Української Народної Республіки здійснили Другий зимовий похід в окуповану російсько-більшовицькими військами Україну.Другий зимовий похід мав сколихнути всенародне повстання на всіх теренах держави та скинути владу окупанта.

Другому зимовому походу передував Перший, який закінчився невдало. А ідейним натхненником і організатором обох походів був Симон Петлюра – голова Директорії УНР, який з кількома тисячами Українського війська вимушено опинився за кордоном, але повноважень не склав.  Але якщо Перший похід  «стартував» із території України, то Другий – з території Польщі. Там рештки Армії УНР були інтерновані, тобто поміщені до спеціальних концтаборів. Але Симон Васильович продовжував плекати надію, що Україну все ж можна визволити від більшовиків, якщо підняти на її теренах повстання.

Ситуація ускладнювалася тим, що 12 жовтня 1920 року між Річчю Посполитою і радянською Росією – вчорашніми заклятими ворогами – було укладено перемир’я і Ленін вимагав видати українських вояків, але тодішній керманич Польщі Юзеф Пілсудський, попри пом’якшення стосунків, не погодився. У Польщі перебували не лише пересічні вояки, а й воєначальники  Армії УНР, зокрема Симон Петлюра, генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, інші високі чини. Саме Симон Васильович і наполіг на Другому поході, хоча серед його соратників одностайності з цього приводу не було. Хибні переконання Симона Петлюри та Юрка Тютюнника, що в Україні визріла сприятлива ситуація для повстання, від самого початку прирекли учасників Другого зимового походу на загибель. Проте жоден із добровольців не відмовився від небезпечного рейду за незалежність України.

У 1921 році було ухвалено рішення рейдом вирушити в Україну з метою підтримки антирадянських виступів. Планувалося підняти всенародне повстання та дійти до Києва.

Але цьому завадили як і погане планування та військове забезпечення, так і несприятливі погодні умови. Партизанські загони та воїни УНР, що перебували більшість в інтернованих таборах Польщі вимагали похід в Україну влітку, у час жнив, коли буде найлегше здолати ворога. Однак наказ поступив лише 25 жовтня.

Петлюра зумів домовитися  з керівництвом Польщі, яке відпустило інтернованих. Правда, не бажаючи псувати стосунки з радянським урядом, поляки переправили вчорашніх бранців до навколишніх сіл, заявивши, що ті нібито «заготовлятимуть ліс-кругляк для польської промисловості».

Потрібна була ще й зброя…Поляки надали і її, і потрібну амуніцію, вкотре вдавшись до хитрощів: щоб росіяни не звинуватили їх у потуранні «заколотникам», вони зімітували пограбування військового складу. Але зброя здебільшого була застарілою і ледве придатною для використання. Ба більше, її ледь вистачило на половину особового складу трьох груп, які ось-ось повинні були перейти кордон. Про що можна говорити, коли навіть спорядження, взуття не вистачало і люди діставали його хто як міг.

Похід вирішили розпочати трьома групами: Волинська, Подільська та Бесарабська. Першою 25 жовтня перейшла кордон Подільська група полковника Михайла Палія, яка нараховувала близько 500 вояків. Наприкінці листопада вони, подолавши майже 1 500 кілометрів окупованої більшовиками території, дійшли до Київщини, а якщо точніше, то до Вишгорода. З боями. Передбачалося, що там вони з’єднаються з Бесарабською групою повстанців під командуванням генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка і спільно діятимуть в тилу ворога. Та не так сталося, як гадалося: цій групі  не вдалося пробитися і вона, щоб уникнути остаточного розгрому, змушена була  повернутись до Польщі.

Була ще й третя, Волинська  група, якою командував сам генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. 4 листопада вона перейшла кордон. Спочатку ніяких сутичок з червоноармійцями не було і  вояки Армії УНР влаштовували зустрічі з селянами, закликаючи тих до повстання. Перші серйозні бої сталися під Коростенем, а згодом – і за сам Коростень. 6-7 листопада повстанці захопили  місто та звільнили з в’язниці близько 500 в’язнів, переважно селян, заарештованих за відмову здавати хліб продзагонам. Але надовго втриматися в Коростені повстанці не змогли, бо на допомогу червоним із Житомира надійшли два бронепотяги та тисяча курсантів школи червоних старшин. Повстанці змушені були відступити. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою та радив Тютюннику повертати назад до Польщі, але генерал-хорунжий вирішив іти далі на схід, щоби під Києвом з’єднатися з Подільською групою. Така його позиція стала фатальною для повстанців, адже об’єднатися зі своїми не вдалося, а групу почали постійно переслідувати загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Вступаючи у постійні бої з котовцями, повстанці виснажувалися.

Волинська, очолювана Юрком Тютюнником, і стала найбільш відомою. В обідраному одязі, багато хто без плащів, босі, підперезані шнурівками продовжили похід. 

15 листопада між зайнятими котовцями селами на морозі сили Тютюнника форсували Тетерів. Вранці 17 листопада глибоким снігом українські сили дісталися до села Малі Миньки. Останній бій з більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 року під Малими Миньками. У ньому 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному добре озброєному більшовицькому війську. 2-а й 3-я бригади 9-ї кавалерійської дивізії Котовського оточили українські сили. Комбінованим ударом вони відокремили від решти колони авангард, при якому перебували Тютюнник, Отмарштейн, Янченко, два комбриги та десяток саней з пораненими. Другим ударом відступаючі українські сили знову поділені навпіл. Бійці боролися до останнього набою. Окремі вояки, щоб не потрапити до більшовицького полону, підривали себе останньою гранатою.

Після того, як повстанці витратили всі набої, червоноармійці почали рубати безборонних козаків. Вбивали всіх: поранених, тих, хто здавався, людей, які ледве трималися на ногах. Тривало це доти, поки не приїхав Г. Котовський. Він наказав взяти решту в полон, замкнувши в церкві. Командування допитували та катували: 359 вояків погнали до селища Базар, де їх було засуджено до розстрілу.

Людей приводили до заздалегідь викопаної ями та вбивали. Котовський особисто пропонував покаятися і перейти до лав окупанта. На що в одній з перших груп вояк Степан Щербак викрикнув: “До вас служити не підемо! Стріляйте! Народ вам цього не пробачить!” та залунав Гімн України, під який попадали з кров’ю від кулеметів молоді хлопці. Розстріл тривав всю ніч. Під тихими зорями відходили у безсмертя славні і незламні українці, що не зреклися присяги, не зрадили країни, виконали обов’язок перед усім українським народом та майбутніми поколіннями. Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість з них було страчено. Протягом тижня 95 полонених «померли від ран», 83 відправлені на допит до Києва, решта засуджені до розстрілу.

22 і 23 листопада «суд» продовжувався, повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали.

За даними, які наводить український історик Роман Коваль, серед вояків, що загинули під Базаром, були не лише українці, а й представники інших народів. Згідно з анкетами розстріляних, 85,88% з них становили українці, 9,41% — росіяни (це не менше 32 чоловік), поляки — 1,47%, білоруси та євреї — 1,18%, німці — 0,59%.

Червоноармійці під Малими Миньками теж зазнали значних втрат. Як свідчать спогади, вони декілька днів возили своїх поранених до Овруча, а шпиталі в Базарі, Хабнім і Народичах були вщерть заповнені.

Вдалося врятуватися і повернутися до Польської республіки штабу армії, кінній сотні та пораненим, які перебували на передніх підводах. Для переслідування Тютюнника і штабу сформовано «летючий загін» з 90 вершників з наказом знищити відступаючих і захопити генерала, червоноармійцям це не вдалося; штаб, кінна сотня й важкопоранені числом до 120 осіб під керівництвом Тютюнника, пробиваючись через села теперішніх Овруцького й Олевського районів, 20 листопада перейшли на польську територію.

З поразкою Другого Зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася. Саме тут, під поліським селом Базаром і закінчилася Українська революція… І на теренах України на довгих 70 років запанував окупаційний російсько-більшовицький режим, який звів із білого світу мільйони   українців.

Більшість істориків вважають, що Листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, скоріше це був похід відчаю і акт героїзму. Ще на початках походу передбачали його поразку, але не можна було зупинити бажання боротися, не можна було загасити вогонь, що палав і хотів збільшуватися, але забракло кисню, забракло підтримки з боку простих селян. Успіх був можливий за умови повстання всього населення.  Симон Васильовича Петлюра свято вірив, що перехід на терени України навіть нечисельного загону УНР автоматично спричинить всенародне антибільшовицьке повстання за будь-яких умов. Але селянство не підтримало повстанців, піддавшись на обіцянки більшовиків: на той час Ленін оголосив  так звану нову економічну політику – НЕП, пообіцявши селянам землю.   І багато хто з них повірив, що завдяки НЕПу заживуть заможно і щасливо. До того ж люди були залякані, знаючи, що серед ночі по них можуть прийти чекісти. ЧК мала і в сільській місцевості розгалужену агентурну мережу, завдяки якій знали ледь не про кожен крок повстанців.

Крім того, українські вояки були погано озброєні й споряджені. Сили були надто нерівними: в Україні радянський уряд встиг розмістити кількасоттисячне  червоноармійське військо. А повстанців було всього 2 тисячі. Що могли зробити  2 тисячі відчайдух проти 500-600 тисяч «червоних багнетів»?

Після страти селянам наказали присипати тіла землею і під загрозою смерті заборонили ставити на цьому місці хрести чи насипати могилу.

Ці смерті замовчувалася до здобуття Незалежності, на місці розстрілу заборонили споруджувати пам’ятники та хрести, радянська влада намагалася відсахнутися від вчинених помилок чи стратегічних планів.

В 1990 році Житомирські рухівці спробували встановити дубовий хрест на братській могилі, проте місцева влада не дозволила цього. Проте, наприкінці 1991 року місцеві жителі встановили хрест і стелу, на якій вказано триста п'ятдесят дев'ять прізвищ. Сучасний пам'ятник зведений у 2000 році на пожертви українців з Великої Британії.

Всупереч обставинам розстріл під Базаром знову ж таки демонструє здобуття перемоги у поразці. Без достатньої кількості зброї, але з вірою і жагою волі, йшли українці у бій. Гімн України, відмова перейти до ворожих сил — підтвердження нескореності нашої нації. І смерть, і тортури стануть солодкими, якщо вони задля волі, для щасливого майбутнього і перемоги.

 

 

 

 

Матеріал підготувала:                                                       методист МБ Лілія Шуйська