«Невтомний шукач розв′язки
національного питання»
(біографічне повідомлення до
125-річчя від дня народження М.О.Сціборського, державного та військового
діяча, одного з фундаторів та ідеолога ОУН,
уродженця м. Житомир)
Мико́ла
Орестович Сцібо́рський (псевдо — Рокош, Житомирський, Органський, 28 березня 1898, Житомир – 30 серпня 1941, Житомир) – український державний та військовий
діяч, учасник Першої світової
війни та Української
революції 1917—1921, діяч УНР, УВО, один з фундаторів ОУН, підполковник Війська
УНР,
публіцист та теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного
державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних
виданнях, співавтор проекту конституції Української Держави, за фахом — інженер-економіст, борець за незалежність України у ХХ сторіччі, почесний громадянин міста Житомир (посмертно).
Народився
28 березня 1898 р. у Житомирі в дворянській родині.
Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Тепер це Житомирський
державний університет ім. Івана Франка.
Зберігся журнал успішності з предмету «Закон Божий» за
1914—1915 навчальний рік з оцінками Миколи.
У 1915 році, після закінчення 6-го класу, залишив гімназію,
хоча сам шкільний журнал вказує, що Сціборський в 1914—1915 навчальному році
перебував у 2-му відділенні 4-го класу
Службу в царській армії почав ще в 1915 році
однорічником І розряду. 1 січня 1916 року закінчив навчання в школі прапорщиків. Службу проходив в 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра
II полку 1-ї гренадерської дивізії[en] гренадерського
корпусу 2-ї
російської армії.
Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого
Станіслава 3-го
ступеня, Гергіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі
поранений.
Після лютневої революції Микола Сціборський поринає у
вир створення українських військових частин.
У жовтні 1917-го старшини-українці
почали творити українську національну військову частину в 1-му лейб-гренадерському полку. Це давалося надто
складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було порівняно
небагато, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський —
очолив Окремий український курінь. В бою проти
німців, в листопаді того ж року, Сціборський був отруєний газами і покинув
частину. Після лікування в шпиталі його визнано
інвалідом із втратою 50 % працездатності.
Після шпиталю Сціборський
демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з
військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР.
Під час тимчасового відходу Центральної
Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому
міністрові Жуковському, часто був за вартового старшину на
засіданнях Кабінету
Міністрів Голубовича.
Робота при військовому міністерстві справила значний
вплив на подальший світогляд офіцера та дала розуміння державної роботи. Маючи
гарне аналітичне мислення, Микола розумів, що УНР приречена через недолугість
керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У
подальших працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради
зберегти Українську державу.
Пізніше Сціборський стверджував, що
на шляху до успішного здійснення національної мети стали провінціоналізм і
нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я
національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами
лібералізму, демократизму і соціалізму.
Сціборський підтримав прихід до
влади Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового коменданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і
повітового коменданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо до
своїх маєтків повернулися поміщики. Все частіше та гостріше виникало селянське
питання, яке в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що
справа закінчиться катастрофою. У листопаді вже вся Чернігівщина була охоплена
повстанням. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому
після підписання Скоропадським грамоти з небільшовицькою Росією, остаточно
відійшов від нього. У грудні 1918 року він вже був у складі Республіканських
військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що повертає попередню владу.
У складі Армії
УНР Микола посідав різні «муштрові і
військово-адміністративні посади», зокрема в 1920 році він був ад'ютантом
командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної
дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.
21 листопада 1920 року Микола Сціборський, інтернований на
території Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі
міста Каліш.
Службу в
Українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої
кінної дивізії. Перед тим, у червні, закінчив річні курси Академії
генерального штабу Армії УНР.
Ще перебуваючи в таборі для
інтернованих в Каліші, Микола надіслав заяву на вступ до Української
господарської академії в Подєбрадах, про що свідчить заведена 27 червня
1924 року особиста справа. При вступі до академії Сціборський мав певні
труднощі, позаяк не мав закінченої середньої освіти. Декілька місяців йому
відмовляли у вступі. Микола ж бажав здобути вищу освіту лише українською. Для
цього мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову подавав прохання про
вступ. За нього вступилась і Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17
жовтня сенат Української
господарської академії ухвалив
рішення зарахувати Сціборського.
Під
час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре».
Темою
дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму».
9
квітня 1929 року Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста.
2 листопада 1925 року на об'єднавчому з'їзді трьох
українських державницьких організацій в Празі постала Легія
Українських Націоналістів. Засновниками стали Українське
Національне Об'єднання в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук та інші), Союз Визволення
України (Юрій Коллард, Григорович), Союз Українських
Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів).
Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і
запроваджений ним обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово
перетворили Леґію на ідеологічно однорідну
організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічну базу українського
націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на об'єднання
націоналістичних рухів та стала одним з фундаторів ОУН.
Критика демократії, як соціально-політичного устрою є
притаманною рисою більшості творів Миколи Сціборського. Зокрема, в
його творі «Nаціократія», можна знайти безліч критики в адрес демократії як
системи, а також як «духовного стану», на противагу цьому, ставляться «первні
націй».
28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі
Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію
Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським Леґія
Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу
ОУН, ким був він до
самої смерті. Крім того, виконував обов'язки організаційного референта.
Користувався довірою Євгена
Коновальця.
Мешкав у Парижі, звідки, 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. знаходився
один із керівних центрів ОУН.
Протягом 1930-х — на початку 1940-х років
Сціборський активно займався видавничо-публіцистичною діяльністю: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова
нації», став одним
із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як
«Державна нація», «Сурма» та іншими націоналістичними періодичними виданнями та
альманахами.
Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р.
за дорученням А. Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала «тоталітарний,
авторитарний, професійно-становий» устрій держави
Після відокремлення
ОУН(р) залишився на боці А. Мельника.
Для відновлення місцевого самоуправління та Української держави в цілому
кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворила похідні групи. Вони розподілялись на 3 великі напрямки: «Північ»,
«Центр» та «Південь», які, в свою чергу, складалися з малих операційних груп по
7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного
міста Житомира і Сціборський.
Сумнозвісне житомирське вбивство
сталося 30 серпня 1941 року. Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський
йшли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена
особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19:30. Перший
постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу Сціборський
обернувся і був смертельно поранений наступними пострілами в обличчя та шию.
Операція в першій міській лікарні бажаного результату не принесла і Микола
помер, не приходячи до тями. Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк.
Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти
агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7
вересня 1941 р. Провід бандерівського крила ОУН розіслав комунікат, у
якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією».
Також висувалася гіпотетична версія про здійснення вбивства німцями
Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського
Собору.
Після приходу комуністичної влади могилу було зрівняно
із землею. У квітні 1991 року силами громадянського комітету та активістів
розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля
могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли
місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч
із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест
зламали. У серпні 1991 року на цьому місці встановили пам'ятну дошку і хрест.
Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук'яненко з Коростеня виготовив нову
пам'ятну дошку. Її забетонували, встановили варту.
28 березня 2014 року на могилі Миколи
Сціборського та Омеляна Сеника відкрито
оновлений пам'ятний знак.
Матеріал підготувала: методист МБ
Лілія ШУЙСЬКА
Немає коментарів:
Дописати коментар