"Нескорена українська душа" (біографічний нарис до 150-річчя від дня народження Лесі Українки)

 

  

Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім´я належить до найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований у пам'яті кожного українця, і не тільки українця.  

Феноменальне з´явище Лесі Українки увінчало духовне життя української нації на шпилі ХІХ століття, вже розкриваючи й обрії нової доби.

25 лютого (13 за старим стилем) 1871 року старовинний рід Косачів-Драгоманових примножився: у дворянина Петра Косача та його дружини Ольги (вродженої Драгоманової) народилася друга дитина – дівчинка, якій було дано ім´я грецького походження – Лариса.

Сім´я маленької Лариси, чи Лесі, як називатимуть її родичі й близькі, була тією дворянською сім´єю, яка жила на українській землі українським життям – відчувала себе частиною українського народу (незважаючи на те, що обидва роди були доволі зрусифікованими), переймалася його турботами, визнавала його – українську – мову, шанувала українські традиції та звичаї. Такий спосіб життя був досить своєрідним, якщо брати до уваги те, що України як самостійного політичного організму на той час не існувало: українські землі були розділені між двох імперій – Російською і Австро-Угорською. Характерним є й інше: ні рід Косачів, ні рід Драгоманових не були українськими за походженням. 

Батько –  юрист за освітою, дійсний статський радник, провідник повітового дворянства Петро Антонович Косач; мама – українська письменниця, відомий етнограф і педагог Ольга Петрівна Драгоманова (літературний псевдонім Олена Пчілка). Батьки створили винятково сприятливі умови й обставини, в яких вільно розвивалися таланти, виховувалися непересічні особистості.

                Ольга і Петро Косачі з дітьми

Лариса народилася слабкою і хворобливою дитиною. Її мати, не оговтавшись за півтора року після перших пологів, залишає дочку і відправляється на півроку на лікування за кордон. Майбутній поетесі батько не зміг знайти підходящу годувальницю, тому довелося вдатися до рідкісного на той період штучного вигодовування.

  Леся росла допитливим, веселим і рухливим дівчатком. Найвірнішим її другом із самого малечку був старший братик Михайлик. Дружних дітлахів батьки навіть називали спільним іменем – Мишолосіє (Лесю ж до п’яти років називали Лосею). Крім Лесі і Михайлика в родині було ще четверо дітей. І всі шестеро – два брати і чотири сестри – стали справжніми громадянами, корисними для свого суспільства.

 

      

                                      Леся Українка з коханим братом Михайлом Косачем 

Михайлик рано навчився читати, а разом із ним, звісно, й Леся. Тож у чотири роки вона вже «зовсім справно» читала, а в п’ять років дівчинка вже вміла й писати і написала першого в житті листа дядькові й дядині Драгомановим. У  п'ять років навчилася також  грати на роялі, у вісім – писала вірші. У кінці 1884 року в журналі «Зоря» з´явилися перші публікації Лесиних творів, це були вірші «Конвалія» і «Сафо». 

Вона взяла собі псевдонім Леся Українка. До речі, брат матері, Михайло Петрович Драгоманов, видатний український історик, філософ, дослідник мови, фольклорист і прихильник ідеї «європеїзму» України деякі свої праці публікував під псевдо Українець.  Серед іншого, він розробив концепції народності літератури, боровся з псевдонародністю, провінційністю і обмеженістю літератури. Драгоманов своєю діяльністю викликав інтерес до усної народної творчості, етнографії, міфології українців.

Дядько мав великий вплив на Лесю Українку, багато спілкувався з нею, читав їй у дитинстві в оригіналі твори світової літератури, всіляко сприяв її розвиткові, зокрема, значно вплинув на становлення Лесі Українки як письменниці.

Леся змалечку багато хворіла. Після однієї гострої застуди на початку січня 1881 року в неї почала боліти права нога. Було поставлено діагноз – гострий ревматизм. Лікування, здавалося, допомогло, а з часом хвороба почала тривожити усе більше й більше. Почала боліти й опухати ліва рука, це заважало Лесі грати на фортепіано, вишивати, а з часом не давало й повноцінно навчатися. Професори Київського університету діагностували ревматизм, потім з´явилися нові версії про золотуху, недокрівну золотуху… першим заговорив про туберкульоз старенький лікар-поляк Борткевич, який порадив батькам якомога швидше звернутися до хірурга.

У 10-річному віці після операції з видалення вражених хворобою кісток, її обидві руки та одну ногу зафіксували у гіпс. Вільною залишалася лише одна нога, пальцями ступні якої вона навчилася грати на фортепіано.

Через хворобу Леся не могла відвідувати школу (існує версія, що батьки не бажали віддавати дітей на навчання до русифікованих шкіл). Навчалася у приватних вчителів, займалася самоосвітою, сумлінно працювала над собою, виявивши при цьому неабиякі волю і здібності до мови й літератури. Знала понад десять мов. Маючи також художній хист, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі. 

У 14 років видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей М. Гоголя. У 19 років написала підручник для своїх сестер «Стародавня історія східних народів». У 22 роки за  сприяння І. Франка видала першу  збірку «На крилах пісень».

Леся Українка. 1884р.

Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками.

Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.  Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія. Подорожі збагачували враженнями, сприяли розширенню кругозору. 

Серед близького оточення Лесі Українки були визначні вчені та громадсько-політичні діячі, що вплинули на її формування: М. Драгоманов, В. Антонович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Ковалевський. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Косач знайомиться з культурним бомондом Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською. У 1896—1898 рр. Леся Українка стає однією зі співзасновників першої на Наддніпрянщині української соціалістичної організації^.

У 26-ть вона познайомилася з другом по хворобливому нещастю – Сергієм Мержинським, який давно боровся із затяжними сухотами. Її болі в кістках і нирках та його тяжкий стан поєднали молодих людей у спільному горі: Леся попри свої потреби доглядала хворого. Сергій помер у дівчини на руках, після чого вона до самої смерті не знімала траурної одежі, незважаючи на офіційне подальше заміжжя. І хоча Леся була біля його смертного ложа, Мержинський не кохав її. У свій останній день при пам’яті він попросив Лесю записати прощальний лист до іншої жінки, що насправді була в його серці усе життя. За одну ніч біля ліжка помираючого Мержинського з-під пера Лесі Українки вийшла поема «Одержима».

Леся Українка і Сергій Мержинський

У листопаді 1898 року Косач знайомиться з 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою в літературно-артистичному гуртку Київського університету, де читала своє оповідання «Над морем», пропонує йому записати від себе пісні, які захоплено збирає фольклорист. Згодом знайомство переростає в стосунки.  7 серпня 1907 р. вони офіційно оформили шлюб, 21 серпня разом вирушили до Криму, де Квітка одержав посаду в суді. Подружжя живе спочатку в Ялті, потім у різних містах Грузії, часто переїздить через нові службові призначення чоловіка.

Офіційний чоловік Климент Квітка був молодшим від Лесі на 9 років, хворів туберкульозом, не мав статків. Лесині батьки не сприйняли такого союзу, однак письменниця зреклася їхньої фінансової допомоги і вийшла заміж за Климента. Він поступово почав продавати усе, що нажив: від меблів до книжок, аби оплатити лікування дружини. Після смерті поетеси Климент прожив ще 40 років. Климент Квітка зберіг записи, на яких можна почути голос поетеси. Вони дійшли до наших днів.

8 червня 1895 року помер дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов, а 11 червня померла бабуся, Єлизавета Іванівна Драгоманова, так і не довідавшись про смерть свого сина. Смерть любого дядька глибоко вразила Лесю. Однак вона знайшла в собі сили, щоб не розгубитись, не втратити самовладання та ще й доглянути за осиротілою родиною в Болгарії. Смерть дорогої людини, події того літа були для неї суворим іспитом на загартування. Віднині й довіку вона дотримувалася залізного правила: або жити, або вмерти! Тільки не опускатись, не животіти. «Коли не маєш права вмерти, – писала вона, – то треба мати силу для праці». І вона мала таку силу.

З іронічною усмішкою згадувала письменниця пораду одного варшавського лікаря перетворитися на рослину. Він повідомив їй, що з такою хворобою людині треба їсти, спати й нічого не робити, тоді вона буде себе більш-менш добре почувати. А Леся працювала.

1895-1896 роки стали переломним етапом у творчості Лесі Українки. Цикл «Невільничі пісні», написаний у Болгарії, засвідчив прощання поетеси з «рожевими мріями юнацтва». Вона відмовляється від сліз, яких чимало було в ранній поезії, її лірика набуває мужніх, карбованих ритмів. У 1898 році Іван Франко писав: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте…» Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова..!», «Ся хвора, слабосильна дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

Восени 1903 року в сім´ю Косачів прийшло велике горе. Під час епідемії дезинтерії у Харкові помер старший брат Михайло. Смерть брата просто прибила Лесю, яка в цей час перебувала в Тифлісі. Приїхавши у травні 1904 року в Київ, вона одвідала могилу брата, їй до останньої хвилини не вірилося, що він там лежить, що його вже немає серед живих. І все здавалося, що вона не повинна писати й говорити про нього в минулому часі. Тільки як про живого.

 2 квітня 1909 року помер батько поетеси, Петро Антонович Косач. З його смертю прийшли й нестатки. Весь час допомагаючи багатьом близьким та рідним людям, Леся Українка опинилася у скрутному матеріальному становищі. Нужда з´явилася після смерті батька, коли у Лесі стало боржників більше, ніж грошей.

Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. Його назвуть найсильнішими роками Його назвуть найсильнішими роками українського модернізму.

Поезія Лесі Українки початку ХХ ст. внесла в національну літературу нові риси: увагу до ідеологічних проблем, філософічність, високий інтелектуалізм, психологізацію творів, збагачення їх новою лексикою.

Світової слави Леся Українка зажила завдяки своїй драматургії. Як драматург-новатор поетеса відходить від традиційної реалістичної побутової драми, створюючи проблемні філософські та психологічні п’єси.

Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.

Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії - Берліні, Дрездені, Празі, Відні.

Останнє фото Лесі Українки. Травень 1913р.

Останні роки свого життя вона провела в Грузії. Там її чоловік отримав посаду і цей сонячний край став для неї другою домівкою. Там же, у місті Сурамі, вона й померла 1 серпня 1913 року. Тяжка хвороба обірвала її життя. Поховали велику жінку України в Києві, на Байковому кладовищі. Там же покояться і старший брат Михайло та їхні батьки.

Смерть Лесі Українки сколихнула не тільки Україну. Вся Росія проводжала в останню путь співачку свободи, людину, що невтомно сіяла в народі розумне, добре і вічне.

Запрацювала й поліцейська машина, щоб бути напоготові. Адже самодержавство не могло спокійно дивитись, як з усіх кінців величезної імперії, і навіть з далеких країн, летять до Києва слова скорботи.

Тільки-но прибув на київську станцію вагон з домовиною, як поліцейський наряд уже оточив його і не дав приступити людям, які зібралися з самого ранку.

На другий день, 9 серпня, похорони розпочалися з того, що поліція стала зрізувати червоні стрічки та окремі «неблагонадійні» написи на вінках, принесених різними делегаціями. Окрім того, було заборонено нести труну на руках, бо то вже вважалося демонстрацією. Заборонялося виголошувати промови.

Попри це провести поетесу в останню путь зібралися сотні киян та посланці українських інституцій з багатьох куточків України.

Великі загони поліції та жандармів оточили процесію з усіх боків і пильно стежили за кожним її порухом. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу і пропускала лише родичів та близьких небіжниці. Тоді юрби народу стали проривати в окремих місцях поліцейську заслону. Це була справжня маніфестація проти темних сил самодержавства.
Перед самим Байковим кладовищем труну на плечах взялися нести 6 жінок – подруги письменниці та відомі українські діячки.

Жалобна процесія з тілом Лесі Українки на Байковому кладовищі

Промов над могилою Лесі Українки справді не виголошували, але  натовп ще довго стояв біля могили поетки, виказуючи тим самим протест проти заборони промов. Самі похорони були досить промовисті. Народ побачив, що навіть після своєї смерті поетеса викликає страх в уряду великої    імперії.

Лесі Українці  не довелося, як багатьом українським поетам і до, і після неї, манівцями йти до України, самотужки відкривати її для себе. Родина й інтелігентне патріотичне оточення дали їй не лише знання про Україну, а й усвідомлення своїх обов’язків щодо неї. Для Лесі Українки ніколи не стояло питання: жити для України чи якось інакше? Стояло тільки питання: що і як робити для України?

Леся була великою: силою духу, силою таланту та силою любові до України.

Наша сучасниця, письменниця Оксана Забужко, в одному інтерв’ю наголосила: «Саме Леся Українка видала українцям паспорт, що ми – культурна нація, що ми – європейська нація».

     

Пам’ятник Лесі Українці в Новограді-Волинському

 

Використана література:

1.     Дзюба І. Золота нитка: нариси про (не)знаних/ І. Дзюба. – К.: Дух і літера, 2020. – 392с.

2.     Кармазіна М. Леся Українка. Життя як виклик / М. Кармазіна. – 2-е вид., допов. – Київ : Парлам. вид-во, 2020. – 420 с. – (Серія «Славетні постаті України»).

3.     Костенко А. Леся Українка / А. Костенко, упоряд. В. П. Сичевський. – Київ : А.С.К., 2006. – 512 с. – (Життя видатних людей).

4.     Леся Українка (1871–1913) // Усі українські письменники / упоряд. Ю. Хізова, В. Щоголева. – Харків, 2005. – С. 60–66.

5.     Леся Українка : сюжети з життя в ілюстраціях і документах : фотокнига. – Київ : Спалах, 2001. – 166 с.

6.     Панасенко Т. Леся Українка / Т. Панасенко. – Київ : Довженко-БУКС, 2020. – 122 с.

7.     Провідники духовності в Україні: Довідник/ За ред. І. Ф. Кураса. – К.: Вища шк., 2003. – 783с.

8.     Леся Українка [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B5%D1%81%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BA%D0%B0 /. – Назва з екрана. – Дата останньої правки: 7.02.2021. – Дата звернення: 12.02.2021.

9.     Леся Українка. Геніальна дочка українського народу [Електронний ресурс] // Корреспондент.net : сайт. – Електрон. дані. – Київ, © 2000-2021. – Режим доступу: https://ua.korrespondent.net/showbiz/culture/4069052-lesia-ukrainka-henialna-dochka-ukrainskoho-narodu. – Назва з екрана. – Дата публікації: 25.02.2020. – Дата звернення: 12.02.2021.

Матеріал підготувала:                                     методист МБ Лілія Шуйська                                   

«Я помру, а Україна зостанеться» (біографічна розвідка до 180-річчя від дня народження Тадея Розеславовича Рильського)

 

Таде́й Розесла́вович Ри́льський – український громадський і культурний діяч, етнограф, економіст, «хлопоман». Батько Максима Рильського.

Народився 2 січня 1841 року у селі Ставище (тоді Сквирський повіт, Київська губернія, Російська імперія, нині Попільнянський район, Житомирська область, Україна) в сім'ї заможного польського поміщика. Дід – Теодор Рильський, сквирський маршалок. Батько Тадея – Розеслав Теодорович Рильський – багатий гоноровий поміщик, учень Северина Гощинського. Він був один із найбагатших поляків, який взяв активну участь у повстанні 1863 року. За такий спротив його величезні багатства приватизувала імперія. Мати – княжна Дарина-Дорота, дочка мальтійського кавалера, князя Олександра Трубецького та Людвіки з Росцишевських. Бабуня Тадея по матері, Людвіка Трубецька була освіченою жінкою, харизматичною особою, яка відверто підтримувала антиросійські настрої, про що свідчать рапорти поліції.

В родині зберігали спогад про дивовижний порятунок прадіда Тадея Рильського – Ромуальда, який за часів Коліївщини навчався в Умані і потрапив до рук гайдамаків. За мить до страти 14-літній підліток заспівав український псалом «Пречистая Діво, Мати Руського краю», чим зворушив коліїв. Їхній отаман відпустив не лише юного спудея, а й усіх бранців, що мали загинути разом із ним. Згодом Тадей Рильський записав цю сімейну історію і надрукував її в журналі «Киевская Старина».

Шляхтич за походженням, Тадей унаслідував норовливий характер. Впродовж всього життя він ламав стереотипи та демонстрував, що й поміщики можуть ставитися до селян як до рівних. Із молоком матері Тадеуш убирав волелюбство та потяг до спротиву системі.

У сім’ї Розеслава Теодоровича було троє дітей: Тадеуш (Тадей), Юзеф (Йосип) і Магдалена. Бабуся Людвіка Казимирівна Трубецька займалася вихованням онуків. У рапортах поліцейських чиновників повідомлялося, що Тадей та Юзеф Рильські вели якісь особливі «дружні розмови» з «бабушкою Рыльських княгинею Трубецкою и Василієм Фрейгангом». Тадей отримав прекрасну домашню освіту, вільно читав газети, спілкувався польською та французькою. Тадей закінчив другу Київську гімназію і став студентом історико-філологічного факультету університету Святого Володимира. В університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Був улюбленим учнем професора Миколи Бунге, який тоді пропагував вільну працю, приватну ініціативу, ринкову конкуренцію. Тадей Рильський серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств.

Під час студій на історико-філологічному факультеті Київському університеті (закінчив його 1862 року) Рильський потоваришував із Володимиром Антоновичем і Павлом Чубинським, писав патріотичні проукраїнські статті, брав участь у перепохованні Тараса Шевченка, роздавав його твори селянам.

Після того, як хлопомани на чолі з Тадеєм Рильським і Володимиром Антоновичем восени 1860 року вийшли з польського студентського земляцтва, київський земський ісправник Подгурський подав «по інстанції» рапорт про «таємне товариство комуністів». Було відкрито справу проти братів Тадея й Осипа (Юзефа-Марціяла) Рильських  «О предосудительных сношениях студентов Киевского университета с крестьянами». Слідство встановило, що Тадей Рильський «посещал крестьянские избы и шинки», «читал дворовой прислуге поэму „Наймычка“» і співав із селянами народних пісень.

Після цього братів Рильських «высочайше повелено» направити для завершення навчання в Казанський університет під поліційний нагляд. Інформація про це дійшла до Герцена, а відтак потрапила на сторінки друкованого за кордонами Російської імперії журналу «Колокол». Ймовірно, це стало причиною скасування «высочайшего повеления», опальних братів залишили довчатись у Києві. При цьому за ними встановили суворий нагляд поліції, а хворому на сухоти Осипу заборонили виїхати на лікувальні води, і він помер 1862 року.

Справу «Об обществе хлопоманов и членов оного Антоновиче, Рыльском и Чубинском» офіційно закрили лише 15 квітня 1876 року.

Згодом Тадей Рильський став активним членом київської Старої Громади. Відданість ідеї служіння народу, поширення освіти та підвищення матеріального становища селян визначила його подальшу долю.

Успадкувавши від батьків родовий маєток (батько Тадея Рильського виділив його синові як третину спадку відразу по закінченні ним університету у 1862 р.) у с. Романівка (нині село Попільнянського р-ну Житомирської обл.), він перетворив його на базу своєї практичної діяльності.

 

Одружився зі своєю кузиною Людгардою, але дітей вони не мали. Відтак дружина невдовзі померла, а 1878 року одружився із простою неписьменною селянською дівчиною Меланією Чуприною. Її голос, чистий красивий спів, молодість (дівчині було лише 17), внутрішня і зовнішня краса полонили чоловіка. До слова, предків Меланії звільнив із кріпацтва ще Теодор Рильський, дід Тадея Розеславовича. Та жодні "класові" нерівності не позначилися на шлюбній ідилії. 24 щасливі роки прожили разом Тадей Розеславович та Меланія Федорівна. Причарувала шляхтича селянка своїм чарівним голосом. Щоб не робила - все зі співом. Пісень знала безліч. Тадей міг вічно слухати їх. Він любив різні українські пісні, іноді тужливі, іноді веселі задиркуваті - які в ту годину на душу лягали…

В шлюбі було троє синів: Іван (1880-1933) – український перекладач, Богдан (1882-1939), Максим (1895-1964) – український поет, названий на честь Максима Залізняка.

                                                     

                         

Рильський прожив у с. Романівка 40 років, зреалізувавши власне життєве кредо – вивчення життя народу, пізнання його світогляду, покращення побуту селян і розвиток їхньої самосвідомості. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковно-парафіяльну школу, а потім власним коштом збудував для неї окреме приміщення, в якому були кабінети фізики та хімії. Утримував школу власним коштом, сам учителював у ній майже 20 років.

Захопившись ідеями західноєвропейського соціалізму, Рильський роздав селянам маєток, палац дозволив розібрати на будівельні матеріали, а сам жив у звичайній хаті.

За 40 років господарювання в Романівці не мав жодної тяжби з односельцями, виконував обов'язки почесного мирового судді. Досконало вивчивши цивільні закони, він давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл, складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Допоміг сільській громаді дешево купити землю в сусідського поміщика, а місцевим орендарям – закріпити за собою орендовані землі.

Укомплектував бібліотеку для селян.

 Його "мужикофільське" поводження забезпечило популярність серед селян, а також викликало скарги на нього та звинувачення в неблагонадійності з боку сусідів-поміщиків.

В університеті найбільше цікавився політичною економією. Друкував свої праці з економіки, соціальних тем, етнографії й фольклору у часописі «Основа» (Санкт-Петербург) під псевдонімом Максим Чорний. Остання стаття (кн. 2, 1862) була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Відтак розвинув економіко-правову тему.

Започаткував фахову українську економічну термінологію, фундаментальну працю «Студії над основами розкладу багатства». За визнанням Івана Франка, вони стали «першою працею по економії суспільній на нашій мові».

Серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств. Задовго до столипінської земельної реформи він дійшов висновку про її необхідність. На переконання Тадея Рильського, без оренди панської землі з наступним її викупом багатодітні хліборобські родини не прогодують навіть себе. Тому в державних інтересах – створити спеціалізовані земельні банки для надання селянам кредитів, що дасть можливість найпрацьовитішим досягнути заможного стану.

За своїми економічними поглядами він був прихильником економічної свободи на основі приватної власності.

Соціальні та національні погляди Рильського викладені в праці "До вивчення українського народного світогляду" (1888). Його філософське кредо – еволюційний розвиток, взаємозумовленість явищ і процесів, важлива роль історико-культурних чинників у соціальному поступі. Носіями та чинниками еволюції суспільного життя вважав народний світогляд, економіко-культурні традиції, зміну правових інститутів.

Тадей Розеславович протягом тривалого часу досліджував світогляд, побут і творчість трудового народу. Він написав чимало праць з української етнографії й фольклору, а також на соціальні й економічні теми.

Він прожив шляхетне життя, жодного разу не зрадивши своїм переконанням та поглядам, і звісно, єдиній любові…

Помираючи, Тадей Розеславович попросив рідних відчинити вікно, щоб було чутно, як співають на току його улюблених пісень дівчата. На смертному одрі він сказав: "Я помру, а Україна зостанеться"… Його не стало 7 жовтня 1902 року. Сотні людей із Романівки та навколишніх сіл проводжали його в останню путь, дякували за доброту, допомогу, науку жити і господарювати на своїй землі. Тадея Рильського поховано за селянським звичаєм на звичайному сільському кладовищі - як він і заповів. 

Усім своїм життям він довів, що справжня шляхетність криється в простоті та великодушності. 

Тадей Розеславович Рильський належав до тих передових людей, яких з абсолютною впевненістю можна назвати високим словом − просвітитель. Найвагоміша заслуга цього великого патріота в тому, що він став першопрохідцем на шляху духовного відродження українства. Його служіння інтересам народу – приклад для мільйонів послідовників, серед яких на чільному місці його син Максим – славний нащадок того самого Тадея.

                                   Тадей Рильський (ліворуч) із сином Максимом

                                              та Володимиром Антоновичем

 

 

 

 

 

Матеріал підготувала:                          методист МБ Лілія Шуйська