«Майстер і господар храму кіно»
(біографічне
повідомлення до 100-річчя від дня народження Параджанова С.Й., кінорежисера,
сценариста, композитора)
«Час
великодушний і справедливий – він очищає
пам'ять, знімає наклепи
й образи із засуджених,
воскрешає
забутих, судить неправедних»
Сергій Параджанов
Сергій Параджанов (справжнє ім’я — Саркіс Параджанян) – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Він мав особливий
талант творити кіно – й усе життя робив це не «завдяки», а «попри те, що».
Найвідоміші режисери світу називали його своїм другом і генієм, та навіть
світова слава була безсила перед системою, яка мстилася кожному, хто не співав
їй осанну і був вільний духом.
Свій неповторний талант
і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та
ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був
третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним
антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син
успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому
так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну
річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи
й заробляв на життя скуповуванням антикваріату. Син
антиквара на все життя зберіг любов до старих і загалом красивих речей, добре
знався на них, але себе шукав у мистецькій творчості.
Середню школу закінчив тільки з двома
«п'ятірками» — з природознавства й малювання. Технічні предмети тягнули на
«трійку». Проте Сергій вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де
провчився лише рік. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на
тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942-1945 роках навчався на вокальному
відділенні Тбіліської
консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що
виступала у військових шпиталях, провів близько 600 концертів. У 1945 р.
перевівся до Московської консерваторії. Паралельно в 1946 р. вступив на режисерський
факультет Всесоюзного державного інституту
кінематографії (ВДІК).
У
1951-му отримав диплом режисера, а за чотири роки зняв на кіностудії Довженка
свій перший повнометражний фільм “Андрієш”, в основу якого лягла дипломна
короткометражка.
Ще
будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за
походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося
трагедією. Коли в Москву приїхали брати
дівчини і дізналися, що вона без відома родичів вийшла заміж, то зажадали у
Параджанова великий викуп за наречену. У студента таких грошей не було, тому
він сподівався на допомогу батька, але Йосиф був занадто ображений на сина за
зраду сімейної традиції і відмовив у проханні. Далі брати намагалися забрати сестру із
собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Таким чином патріархальні родичі Ніг′яр, не діждавшись викупу і не вмовивши
дівчину покинути Сергія, вбили молоду дружину, скинувши її під потяг. Так завершився перший шлюб
молодого режисера.
Другою
дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою,
у пари народився син Сурен. Але
якщо фантазія та нестримна енергія лише плюс для успішного митця, то у
подружніх стосунках з ексцентричним Параджановим було важко. Сергій був
непередбачуваною людиною, примхливим і дивакуватим, тому, наприклад, сусіди
Паражданова по Тбілісі називали його витівки: «божевільний на волі». 1961 року
Світлана Щербатюк разом із сином поїхала від Сергія.
У
1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера «Андрієш», «Перший
парубок», «Українська
рапсодія» та
«Квітка
на камені»
були оцінені критиками «на трієчку». Десять років пропрацював
Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто
вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов
зняв картину «Тіні
забутих предків».
Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій
радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як «Летять
журавлі»
Михайла Калатозова, «Балада про солдата» Григорія Чухрая, «Іванове
дитинство»
Андрія Тарковського.
Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го
в київському кінотеатрі «Україна». Фільм був удостоєний спеціальної
премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966). Та все ж на Заході (там
картина демонструвалася під назвою «Дикі коні вогню», «Вогняні коні») інтерес
до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.
Стрічка отримала 39
міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у
двадцять одній країні, що було неймовірним успіхом і
визнанням.
Натхненний
тріумфом, Параджанов почав роботу над своєю наступною картиною – «Київські
фрески».
На жаль, керівники Держкіно до того моменту вже були налаштовані до Параджанова
різко негативно (режисер був дисидентом, активно боровся за свободу слова в
СРСР), звинуватили його в сюрреалізмі, і фільм випустити не дали. Параджанову
довелося переїхати до Єревану, де в 1968 році він зняв свій головний шедевр,
картину, яка за кордоном вважається одним із найзначніших творів світового кіна
– «Колір
граната».
Це
цикл новел, що розкривають внутрішній світ вірменського поета Саят-Нова й
розповідають про його дорослішання, кохання, прихід до монастиря та смерть. У
цьому авангардистському творі немає ні діалогів, ні операторської роботи.
Акторка Софіко Чіаурелі грає відразу п’ять ролей – міма, поета в юності,
коханої поета, монашки й ангела Воскресіння.
Але
в прокат картину випустили лише за п’ять років.
Фільм Параджанова був вельми скептично
сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера,
проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим
формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І
лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав
ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший
режисер — Сергій
Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії
фільму: авторський, який було відреставровано у 2014 та видано у 2018 році, і
фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися
випускати і віддрукували всього лише 143 копії.
У 1965-1968 роках
Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури,
протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі
партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань
українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів,
що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався
за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України
схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів
на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в
якій, крім інших, піддався критиці сценарій С. Параджанова до фільму
«Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був
змушений виїхати до Вірменії.
1971 року повернувся до Києва. 17
березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення нібито за гомосексуальність, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за
спекуляцію», і «за український
націоналізм». Швиденько знайшли «жертву
насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто
погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із
них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав
собі вени. Приводом для арешту стало
епатажне інтерв’ю режисера данській газеті, в якому він заявив, що його
прихильності нібито домагалися два десятка членів ЦК КПРС. Само собою, це був
жарт, але в Кремлі почуття гумору режисера не оцінили, і Сергій Параджанов був
засуджений на п’ять років колонії суворого режиму. Водночас, його виключили зі
Спілки кінематографістів, відібрали написані ним 17 сценаріїв.
«Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів
вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього
приходила делегація у́рків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми
комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це
«панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.
У
тюрмі Параджанов перебував у дуже тяжких умовах, його неодноразово били й
катували, не давали змоги писати й малювати. Але творча натура все одно знайшла
вихід – Сергій збирав кришки від пляшок молока, зроблені з фольги, заливав їх
смолою і робив гравірування. Ці твори прозвали «талерами Параджанова2 –
портрети Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна.
Важливу роль у
звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви
в урядовій ложі Большого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням
звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення
Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty
International». Тільки завдяки міжнародній кампанії
протесту (звернення підписали Франсуа
Трюффо, Жан-Люк
Годар, Федеріко
Фелліні, Лукіно
Вісконті, Роберто
Росселліні, Мікеланджело
Антоніоні) був звільнений 30
грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у
Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.
Через ідеологічну
цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським),
«Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».[
Дві останні роботи Сергія
Йосиповича — документальний фільм, присвячений відомому грузинському художнику Ніко Піросмані, і художня
картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами
казки М. Лермонтова про пригоди
«мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти
свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія
Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в
широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях в Голландії,
Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини
перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми «Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і «Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у
Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року,
картині «Ашик-Керіб» нарешті було
видано посвідчення про дозвіл.
Смерть прийшла до нього тоді, коли у
Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною
«Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов.
Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже
сильно підірвано.
Величезною трагедією для Параджанова
стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве
вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені.
Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не
покращився. У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у
мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся
вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він
приїхав до Єревану, де через три дні і помер.
Параджанова поховали 25
липня в Пантеоні
геніїв вірменського духу, поряд з Арамом
Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом
Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва,
літератури і науки Вірменії. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно),
а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.
У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації реабілітувала Параджанова. Реабілітація відбулась з подачі Українського інституту
національної пам’яті.
Сергій Йосипович був і
режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором,
костюмером, гримером, епістоляром та хореографом.
Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який
народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».
«Не
знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а
я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина», –
так говорив Параджанов.
Матеріал підготувала: методист
міської бібліотеки
Лілія ШУЙСЬКА
