Визволення України: тріумф і трагедія

(до 80-ї річниці вигнання з України нацистських окупантів)

 

28 жовтня 2024 року відзначають 80-ту річницю вигнання нацистських окупантів з України.

Свято встановлене відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка від 20 жовтня 2009 року з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні. Урочистості приурочено до річниці повного витіснення угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося 28 жовтня 1944 року в результаті здійснення радянськими з'єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції. Цього дня вшановують пам’ять всіх українців, які віддали життя, виганяючи нацистських окупантів з нашої країни.

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва від окупантів. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня". Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 - січень 1944 рр.);

- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.);

- РівненськоЛуцька операція (січень-лютий 1944 рр.);

 - Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.);

- Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 рр.);

 - Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.);

- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944р. звільнено Львів;

- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.);

- Наступ радянських військ (1943-1944 рр.).

28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті, але боротьба на цій ділянці розтягнулася аж до 25 листопада – лише тоді нацистські окупанти були вигнані з України остаточно.

Вигнання нацистів із України тривало близько 700 днів. Втім, подіями жовтня-листопада 1944 року війна не скінчилася – українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року та в Азії до 2 вересня.

8 травня 1945 р. німецько-радянська війна завершилася капітуляцією Німеччини.  2 вересня 1945 p. капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна.

У вигнанні окупантів брала участь вся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани (разом понад 3 млн солдат-українців), національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією (близько 100 тис. вояків) та бійці на усіх інших фронтах світу, місцеве населення, працівники тилу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.

Українці в роки Другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, антинацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), у складі американської, канадської армій, австралійських частин. У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишилися в живих, став інвалідом.

 Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них - А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко та інші.

З 15 фронтів, які діяли в період німецько-радянської війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами - українцями за походженням. Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва. Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб. Матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб. Було зруйновано: 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств, 18 тис, медичних закладів, 33 тис. закладів освіти...

Зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

День 28 жовтня нам нагадує про одну з найбільш трагічних сторінок нашої історії – нацистську окупацію, яка кривавими смерчами пронеслася нашою країною; нагадує про неоціненний вклад українського народу в боротьбі з нацизмом, про героїчні подвиги та мужність, про мільйони життів та скалічених доль, і про біль, який залишиться в серці кожного українця назавжди.

 

Боротьба за незалежність України продовжується і сьогодні. Наші воїни виборюють свободу та захищають українські кордони від російського ворога. Українці протистоять підступному і сильному ворогу, який нехтує законами і звичаями війни, загальноприйнятими людськими нормами і принципами.

Завдяки відданим Україні та її народу Захисникам, українська земля завжди буде сильною та незалежною!

 

 

Матеріал підготувала:                             методист міської бібліотеки

                                                                  Лілія ШУЙСЬКА

 

День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополь: 10 років окупації

(методичні рекомендації щодо відзначення в бібліотеках 10-ї річниці з часу протиправного захоплення Криму російською федерацією)

 

26 лютого в Україні відзначають День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Саме в цей день у 2014 році в Сімферополі відбувся масовий мітинг. Він був організований Меджлісом кримськотатарського народу. Кримські татари, українці, представники інших національностей відважно вийшли під будівлю Кримського парламенту на підтримку територіальної цілісності України, на захист своєї свободи та демократії. Ця подія стала символом опору окупації, що триває вже десять років.

Ця пам’ятна дата встановлена 2020 року Указом Президента України № 58 на вшанування мужності й героїзму громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території – в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, відзначення річниці проведення 26 лютого 2014 року в місті Сімферополі мітингу на підтримку територіальної цілісності України за участю кримських татар, українців та представників інших національностей.

20 лютого 2014-го розпочалася активна збройна агресія росії проти України з переміщенням російських військових підрозділів у Криму та в районі Керченської протоки. Ця дата зафіксована на відомчій медалі Міністерства оборони росії «За повернення Криму». А в заяві Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року та в Законі України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» 20 лютого 2014 року визначено днем початку російської агресії.

24 лютого 2014 року кораблі військово-морського флоту рф, які охороняли морську акваторію в районі проведення Сочинської олімпіади, прийняли на борт у Новоросійську «зелених чоловічків» (російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків зс рф) разом із бойовою технікою та вийшли курсом на Севастополь.

26 лютого на заклик Меджлісу кримськотатарського народу до Верховної Ради Криму вийшли тисячі кримських татар, українців та представників інших національностей чинити спротив російській окупації та заявили світу про цілісність України. Мітинг зібрав від 5 до 10 тисяч учасників. Наступного дня, о 5-й ранку до парламенту та уряду АРК увійшли регулярні військові формування рф і захопили будівлі.

28 лютого Верховна Рада Криму під «наглядом» військовослужбовців зс рф проголосувала за проведення референдуму про статус Криму. Того ж дня підрозділи зс рф розпочали блокування українських військових частин та об’єктів на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.

16 березня 2014 року відбувся псевдореферендум про статус Криму. Цей захід, зрежисований росією, бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня захоплено останню військову частину, що тримала український прапор у Криму – морський тральник «Черкаси» ВМС України. Відтоді Автономна Республіка Крим і місто Севастополь окуповані збройними силами росії.                        

Війна росії проти України почалася з Криму. Тимчасова окупація Автономної Республіки Крим та міста Севастополя російськими регулярними з'єднаннями й підрозділами, підпорядкованими міністерству оборони рф, підрозділами та спеціальними формуваннями, підпорядкованими іншим силовим відомствам рф, їхніми радниками, інструкторами та іррегулярними незаконними збройними формуваннями, озброєними терористичними бандами та групами найманців, створеними, підпорядкованими та фінансованими росією, та спроба його анексії, що триває вже 10 років, є актом кричущого порушення норм і принципів міжнародного права, суверенітету й територіальної цілісності України.

Загарбники переслідують корінний народ півострова. Кримські татари не визнали окупації та інші порушення прав людини й норм демократії, за якими живе весь цивілізований світ.

Хвиля за хвилею проходять репресії, обшуки і незаконні затримання. Країна-агресор цинічно нехтує основоположними правами і свободами людини та міжнародним правом. Саме Крим став базою для окупантів під час вторгнення на материкому частину України.
Пліч-о-пліч з українцями кримські татари в складі ЗСУ боронять незалежність нашої держави та звільняють українську територію.

До Дня спротиву окупації АРК та м. Севастополя в бібліотеках  рекомендовано проводити заходи:

-         експрес-мандрівка  «Нескорений Крим»;

-         дискусія «День спротиву окупації АРК. Міфи пропаганди про Крим.»;

-         години спілкування «Крим - це Україна!», «День спротиву окупації АРК.», «Крим – територія України»;

-         міні-викладка літератури про життя, побут та анексію кримських татар «О гори Криму сторожові, за вами тужать не лише живі…»;

-         обговорення книги Тараса Березовецького: «Анексія: Острів Крим»;

-         перегляд фільму «Додому» (2019) – історія кримських татар, які переживають злочинні дії рф проти їхнього народу;

-         тематична бесіда «Крим – це Україна»;

-         урок державності «Окупація Криму. Рух Опору.»;

-         перегляд документальних хронік «Крим…Як це було»;

-         конкурс патріотичного малюнка «Україна єдина!»;

-         тематичні відеопрезентації на сторінках бібліотек у соціальних мережах;

-         виставка - інсталяція «Рік Незламності України»;

-          патріотичне декламування «Незламна Україна»;

-         тематична виховна година «Крим – це Україна»»;

-         фотовиставка «Нескорений Крим»;

-         урок історичної пам’яті «День початку кримського спротиву»;

-         перегляд кінофільму «Голос Криму. Наріман Джелял»;

-         перегляд документального фільму "Крим. Нескорений";

-         інформаційні хвилини «Крим. Хронологія Окупації» та «Що ми знаємо про анексію Криму».

 

Крим – частина України і вона буде звільнена від окупанта.

Ми – єдина країна! Незважаючи на усі негаразди ми усі прагнемо одного – миру, спокою, чистого неба над головою. Кримом усе почалося, Кримом має й закінчитися! 

 

Матеріал підготувала:        методист міської бібліотеки Лілія ШУЙСЬКА                     

 

 

 

 

 

«Майстер і господар храму кіно»

 

 

(біографічне повідомлення до 100-річчя від дня народження Параджанова С.Й., кінорежисера, сценариста, композитора)

 

 

 

                          «Час великодушний і справедливий – він очищає

                            пам'ять, знімає наклепи й образи із засуджених,  

                            воскрешає забутих, судить неправедних»

                                                                             Сергій Параджанов

 

 

Сергій Параджанов (справжнє ім’я — Саркіс Параджанян) – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Він мав особливий талант творити кіно – й усе життя робив це не «завдяки», а «попри те, що». Найвідоміші режисери світу називали його своїм другом і генієм, та навіть світова слава була безсила перед системою, яка мстилася кожному, хто не співав їй осанну і був вільний духом.

 Свій неповторний талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи й заробляв на життя скуповуванням антикваріату. Син антиквара на все життя зберіг любов до старих і загалом красивих речей, добре знався на них, але себе шукав у мистецькій творчості.

Середню школу закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства й малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку». Проте Сергій вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився лише рік. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942-1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що виступала у військових шпиталях, провів близько 600 концертів. У 1945 р. перевівся до Московської консерваторії. Паралельно в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК).

У 1951-му отримав диплом режисера, а за чотири роки зняв на кіностудії Довженка свій перший повнометражний фільм “Андрієш”, в основу якого лягла дипломна короткометражка.

Ще будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося трагедією. Коли в Москву приїхали брати дівчини і дізналися, що вона без відома родичів вийшла заміж, то зажадали у Параджанова великий викуп за наречену. У студента таких грошей не було, тому він сподівався на допомогу батька, але Йосиф був занадто ображений на сина за зраду сімейної традиції і відмовив у проханні. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Таким чином патріархальні родичі Ніг′яр, не діждавшись викупу і не вмовивши дівчину покинути Сергія, вбили молоду дружину, скинувши її під потяг. Так завершився перший шлюб молодого режисера.

Другою дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою, у пари народився син Сурен. Але якщо фантазія та нестримна енергія лише плюс для успішного митця, то у подружніх стосунках з ексцентричним Параджановим було важко. Сергій був непередбачуваною людиною, примхливим і дивакуватим, тому, наприклад, сусіди Паражданова по Тбілісі називали його витівки: «божевільний на волі». 1961 року Світлана Щербатюк разом із сином поїхала від Сергія.

У 1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера «Андрієш», «Перший парубок», «Українська рапсодія» та «Квітка на камені» були оцінені критиками «на трієчку». Десять років пропрацював Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов зняв картину «Тіні забутих предків». Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як «Летять журавлі» Михайла Калатозова, «Балада про солдата» Григорія Чухрая, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського.

Прем'єра фільму відбулася 4 вересня 1965-го в київському кінотеатрі «Україна». Фільм був удостоєний спеціальної премії журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966). Та все ж на Заході (там картина демонструвалася під назвою «Дикі коні вогню», «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на Батьківщині.

Стрічка отримала 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні, що було неймовірним успіхом і визнанням.

Натхненний тріумфом, Параджанов почав роботу над своєю наступною картиною – «Київські фрески». На жаль, керівники Держкіно до того моменту вже були налаштовані до Параджанова різко негативно (режисер був дисидентом, активно боровся за свободу слова в СРСР), звинуватили його в сюрреалізмі, і фільм випустити не дали. Параджанову довелося переїхати до Єревану, де в 1968 році він зняв свій головний шедевр, картину, яка за кордоном вважається одним із найзначніших творів світового кіна – «Колір граната».

Це цикл новел, що розкривають внутрішній світ вірменського поета Саят-Нова й розповідають про його дорослішання, кохання, прихід до монастиря та смерть. У цьому авангардистському творі немає ні діалогів, ні операторської роботи. Акторка Софіко Чіаурелі грає відразу п’ять ролей – міма, поета в юності, коханої поета, монашки й ангела Воскресіння.

Але в прокат картину випустили лише за п’ять років.

Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який було відреставровано у 2014 та видано у 2018 році, і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.

У 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій, крім інших, піддався критиці сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати до Вірменії.

1971 року повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення нібито за гомосексуальність, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени. Приводом для арешту стало епатажне інтерв’ю режисера данській газеті, в якому він заявив, що його прихильності нібито домагалися два десятка членів ЦК КПРС. Само собою, це був жарт, але в Кремлі почуття гумору режисера не оцінили, і Сергій Параджанов був засуджений на п’ять років колонії суворого режиму. Водночас, його виключили зі Спілки кінематографістів, відібрали написані ним 17 сценаріїв.

 «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рків, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.

У тюрмі Параджанов перебував у дуже тяжких умовах, його неодноразово били й катували, не давали змоги писати й малювати. Але творча натура все одно знайшла вихід – Сергій збирав кришки від пляшок молока, зроблені з фольги, заливав їх смолою і робив гравірування. Ці твори прозвали «талерами Параджанова2 – портрети Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна.

Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театру звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».^[

Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений відомому грузинському художнику Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми «Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і «Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.

Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному зі своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.

У грудні 2023 року Національна комісія з реабілітації реабілітувала Параджанова. Реабілітація відбулась з подачі Українського інституту національної пам’яті.

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом.

Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

«Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина», – так говорив Параджанов.

 

 

Матеріал підготувала:                 методист міської бібліотеки

                                                                        Лілія ШУЙСЬКА