(біографічне повідомлення до 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича Підгорного, вченого в галузі механіки та машинобудування, уродженця м.Андрушівка).
Відомий український учений в галузі енергетичного
машинобудування та водневої енергетики, академік Національної академії наук
України, академік Міжнародної інженерної академії, лауреат Державної премії
України в галузі науки і техніки, професор, доктор технічних наук, заслужений
діяч науки і техніки України, кавалер ордена Дружби народів, відомий
організатор науки Анатолій Миколайович Підгорний народився 5 квітня 1932 року на Житомирщині, в районному центрі Андрушівці, у сім'ї
інженера цукрового заводу Миколи
Вікторовича Підгорного, згодом відомого політичного діяча СРСР.
У 1956 році, закінчивши Харківський
політехнічний інститут ім. В. І. Леніна (нині – Національний
технічний університет “ХПІ”), А. М. Підгорний отримав кваліфікацію інженера-механіка
за фахом «динаміка і міцність машин, приладів та апаратури».
У 1956-58 роках Анатолій Миколайович
працював інженером на
Харківському турбінному заводі імені С. М. Кірова, брав активну участь у громадському
житті конструкторського бюро. Саме ці роки
творчої роботи на флагмані вітчизняного турбобудування збагатили його досвідом
конструкторської роботи і прищепили повагу до інженерної праці.
У період 1959-62 років А. М. Підгорний навчався в аспірантурі
Харківського політехнічного інституту за фахом «динаміка та міцність машин» під
науковим керівництвом А. П. Філіппова. Потім
10 років викладав тут на кафедрі динаміки та міцності. Працюючи над дисертацією у
проблемній лабораторії кафедри, він очолював роботи зі створення першої в
Україні унікальної розгінної установки ВРД-500 для дослідження несучої
здатності моделей дисків і роторів турбомашин в умовах високих температур і
великих обертів. Анатолій Миколайович створив ефективний метод розв'язання
на ЕОМ просторової
задачі теорії повзучості для товстостінного обертового циліндра скінченної
довжини, який працює в області високих температур, і в 1964 році захистив кандидатську дисертацію. Отримані ним
результати одразу знайшли застосування в інженерній практиці.
1967 року за участю Анатолія Миколайовича на вечірньому
відділенні ХПІ уперше відкрили фаховий напрям – “динаміка і міцність машин”, з
якого протягом десяти років поспіль провадилась підготовка інженерних кадрів. З
цього часу доцент А.М. Підгорний призначений заступником декана
Інженернофізичного факультету ХПІ вечірнього відділення, де він надавав багато
уваги організації навчання та викладав фундаментальні спеціальні дисципліни –
“теорію пружності”, “конструкційну міцність”, керував курсовими та дипломними
роботами багатьох студентів. Для вечірнього відділення він створив оригінальні
навчальні плани та програми, що сприяли якісній підготовці студентіввечірників
як фахівців для подальшої практичної та науководослідної роботи. Він також
викладав “конструкційну міцність” на денному відділенні та проводив аудиторні
наукові семінари зі студентами, надаючи при цьому багато уваги сучасним
напрямам розвитку науки. Серед випускників факультету є відомі науковці –
кандидати та доктори наук, викладачі – доценти та
професори, інженери, керівники підприємств та відділів академічних інститутів.
Усі вони вважають Анатолія Миколайовича своїм Учителем. Протягом викладацької
діяльності А.М. Підгорний зібрав унікальну колекцію наочних зразків руйнованих
деталей турбомашин – дисків, лопаток, роторів та ін.
За його сприяння з 1969 року на кафедрі ДММ було введено практичні заняття з
теорії пружності і теорії коливань, для чого Анатолій Миколайович запросив на
викладацьку роботу інженерів ЦДКБ, які мали значний практичний досвід в галузі
турбобудування.
Продовживши
розпочаті дослідження напруженого стану тіл обертання скінченних розмірів за
умов повзучості, А. М. Підгорний у 1971 році успішно захистив докторську дисертацію. Того ж року він на запрошення свого вчителя, академіка НАН України А. П. Філіппова перейшов на
постійну роботу до Академії наук України, очоливши харківську філію Інституту технічної теплофізики
(ІТТФ) АН УРСР і створений ним відділ термопотужності та повзучості.
А. М. Підгорний поставив перед собою завдання
створити у Харкові на базі філії самостійний академічний інститут
машинобудівного профілю, головним напрямом наукової діяльності якого мав стати
розвиток методів і засобів проектування в машинобудуванні на основі сучасних
досягнень у галузі математики, кібернетики та обчислювальної техніки. Ця ідея – заснування
установи з такою науковою спрямованістю знайшла підтримку в усіх інстанціях
(від АН УРСР і АН СРСР до Державного комітету науки і техніки при Раді
Міністрів СРСР). Відтак, у травні 1972 року на базі харківської філії ІТТФ було створено
Інститут проблем машинобудування Академії наук України, директором якого став
доктор технічних наук А. М. Підгорний.
Вже у 1972 році в інституті було організоване дослідне
виробництво, а згодом – спеціальне
конструкторсько-технологічне бюро, що дало змогу налагодити чіткий ланцюжок від
фундаментальних досліджень через прикладні конструкторські розробки до
створення нових технологій та їх упровадження у життя. Результати цієї
діяльності сприяли зміцненню авторитету, популярності та впливу інституту, що
позитивно позначилось на обсягах його фінансування. Однак, розпочате у 1976 році спорудження головного корпусу Інституту було
завершене лише 1983 року.
Інститут став
провідним в СРСР з досліджень, пов'язаних із застосуванням водню в енергетиці,
на транспорті, в інтересах оборони країни та в інших галузях народного
господарства; з програми, яка передбачала створення і впровадження
енергоакумулюючих речовин, включаючи гідриди, та розробку способів їх
застосування з метою забезпечення малотоксичної і нетоксичної роботи двигунів
та енергоустановок; з вирішення проблеми вібраційної надійності, розширення
паливно-енергетичних ресурсів і розвитку екологічно чистих технологій,
використання нетрадиційних ресурсів, енергії Сонця та вітру, комплексної переробки вугілля та його
підземної газифікації, розвивку методів і засобів неруйнівного контролю за
конструкціями. Оригінальні роботи були виконані Інститутом для оборонної та
космічної галузей – під шифрами «Умение», «Ядро»,
«Ольха», «Фермопостроитель» тощо вони отримали високу оцінку фахівців, що ще
більше зміцнило авторитет інституту.
Попри величезну обтяженість
організаційними проблемами, Анатолій Миколайович Підгорний продовжував активну
наукову діяльність. Під його керівництвом, зокрема, здійснювались дослідження
найвідповідальніших елементів конструкцій енергетичних машин, які працюють в
екстремальних умовах з метою підвищити їх міцність, роботоздатність і водночас
знизити металоємність. Вченим та його учнями створено нові методи розрахунку
суцільнокованих, зварних роторів турбін, фланцевих з'єднань, дисків, корпусних
деталей та інших конструктивних елементів парових і газових турбін, а також
елементів атомних реакторів, що знайшли широке застосування на провідних
турбобудівних підприємствах країни.
За цикл робіт у
галузі міцності енергетичних машин і впровадження їх у практику турбобудування
А. М. Підгорний у 1984 році був удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.
Вчений з широким кругозором,
талановитий організатор, Анатолій Миколайович постійно шукав нові форми
організації досліджень. Так, він ініціював створення галузевих лабораторій
подвійного підпорядкування, внутрішньоінститутські комплексні довгострокові
програми із сітьовим графіком їх виконання, наскрізне планування робіт у
ланцюгу «інститут –конструкторське
бюро–виробництво» тощо.
У 1990 році А. М. Підгорний узяв участь у заснуванні Інженерної академії
СРСР, яка пізніше набуває статусу міжнародної. У 1991 році його зусиллями було створене Українське
республіканське відділення цієї інституції. Згодом воно перетворилося на
Інженерну академію України, а А. М. Підгорний став її першим
президентом. Створення такої громадської організації в Україні дало
можливість ефективніше використовувати науковотехнічний потенціал, підвищити
результативність прикладної і заводської науки, інженерної діяльності. Як виявилося у
важкий період в розвитку науки, що настав після 1991 р., така форма співпраці
дозволила протистояти виниклим труднощам та пристосуватися до нових умов
виживання.
А.М. Підгорний завжди був у гущі громадської
роботи. Зокрема, він опікувався діяльністю Науково-технічного
товариства та товариства “Знання”, усвідомлюючи їх вагоме місце в
науковотехнічному прогресі.
За заслуги у розвитку науки і
підготовці кадрів у 1984 році
він був нагороджений орденом Дружби народів, а в 1992 році одержав почесне звання Заслуженого діяча
науки і техніки України.
У
1995 р. Анатолія Миколайовича Підгорного обрано дійсним членом НАН України за
фахом “енергетичне машинобудування”.
Анатолій Миколайович Підгорний помер
внаслідок тяжкої хвороби 24 січня 1996 року.
Вчений збагатив науку видатними
дослідженнями з проблем традиційної та водневої енергетики, а також у багатьох
суміжних галузях машинобудування. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, у
тому числі 10 монографій.
Життєвий і творчий шлях А.М. Підгорного не був легким,
було все: і розчарування, і несправедливості, і прикрості, як у всякої людини.
У незгодах, що траплялися, він знаходив розуміння і розраду не тільки в родині.
Велику
підтримку йому подавали вірні друзі та колектив інституту, що любив свого
Директора, Ученого і Людину. Важка хвороба передчасно вирвала Анатолія
Миколайовича Підгорного з життя, він не встиг завершити все, ним задумане.
Добра пам'ять про Анатолія Миколайовича вічна, як вічне саме життя, що у нього
було яскравим, насиченим, чесним і добрим до його друзів, соратників і
співробітників. У спадщину від А.М. Підгорного нам залишилися його праці, але
головна спадщина –
це створений ним інститут проблем машинобудування Національної
академії наук України,
що має тепер його ім'я.
Матеріал
підготувала:
методист МБ Лілія Шуйська
