“Лицар української поезії”

 

(бібліографічна розвідка до 90-річчя від дня народження 

                     В.А. Симоненка, українського поета-шістдесятника,

прозаїка, перекладача, журналіста)

 

 

 

 

Поет з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.

Виростав без батька. Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник.  Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах "Черкаська правда" і "Молодь Черкащини" (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Клуб ставив своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше були відкриті місця таємних масових поховань на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах, у Биківні.

Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам'яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

 Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав. Згодом висловлювалися різні непідтверджені версії, що нібито це була провокація КДБ. 

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці у черкаській лікарні. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. В умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка "Цар Плаксій та Лоскотон". (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10.  Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім».

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».

Набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», "Одинока матір"), викриття жорстокостей радянської деспотії ( "Брама", "Гранітні обеліски, як медузи..."), таврування російського великодержавного шовінізму ("Курдському братові") тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст..

Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника "Окрайці думок") у журналі "Сучасність"  (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», — згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

В УРСР  по смерті Симоненка видано з його спадщини казку "Подорож у країну Навпаки" (1964), збірку поезій "Земне тяжіння" (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел "Вино з троянд" (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки "Берег чекань" за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі. Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Свірстюк). 

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

 «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала  віру в завтрашнє України», –  говорив український літературний критик, есеїст, поет  Євген Сверстюк.

 

Використані джерела:

 

1.     Бернадська Н.І. Українська література ХХ століття: Довідник / Н.І. Бернадська. – К.: Знання-Прес, 2007. – С. 219-230.

2.     Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст..: Навчальний посібник (серія «Шкільна бібліотека») / Упоряд. М.О. Сорока. – К.: грамота, 2005. – С. 275-276.

3.     Жулинський Микола. Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям / Микола Жулинський. – К.: Либідь, 2011. – С. 959-973.

4.     Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Друга половина ХХ ст. Підручник / За ред.. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 125-129.

5.     Симоненко Василь Андрійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. — Електрон. дані. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki. — Назва з екрану. — Дата останньої правки : 04.01.2025. — Дата перегляду: 16.01.2025.

6.     Симоненко В.А. У твоєму імені живу: Поезії, оповід., щоденник зап., листи /Упоряд. та післямова В.В. Яременка; передм. О.Т. Гончара. – 3-тє вид. – К.: Веселка, 2003. – 382с.

7.     Український інститут національної пам’яті [Електронний ресурс] : офіц. веб - сайт / Український інститут національної пам’яті. – Електрон. дані. –К. [2020]. – Режим доступу: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/8/1935-narodyvsya-poet-vasyl-symonenko (дата звернення : 23.01.2025). – Назва з екрана. – Останнє поновлення: 21.04.2020. – Дата перегляду: 16.01.2025.

 

 

 

“Чого болить душа моя?”

(краєзнавча розвідка до 135-річчя від дня народження Гладкої Вероніки Януарівни (псевдонім: Вероніка Морозівна), поетеси, перекладачки, уродженки м. Андрушівка)

 

 

Вероніка Януарівна Морозова (це її справжнє прізвище) народилася 25 липня 1890 року в Андрушівці, де батько служив урядником, а пізніше писарем. 1908 року Вероніка закінчила Маріїнську гімназію в Житомирі. Тут, у єдиному на теренах Волині середньому навчальному закладі для дівчат, Вероніка зробила перші поетичні спроби.

Як припускають дослідники-літературознавці, це сталося насамперед під впливом її старшої сестри, Людмили Волошки, яка вже 1905 року дебютувала зі своїми поезіями в альманасі «Перша ластівка». Людмила Волошка прилучила Вероніку до творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, які стали її улюбленими письменниками.

Молодша сестра виявилася здібною ученицею, вже її перші літературні спроби були схвально зустрінуті Оленою Пчілкою. Саме Олена Пчілка – видавець журналу «Рідний край» і надрукувала на його сторінках в двадцять п’ятому числі за 1908 рік вірш Вероніки Морозівни «Весною», а в наступному номері – поезію «Ніч». Роком пізніше в тому ж виданні друкуються твори «Така я самотня» (№ 4) та «Вечірні малюнки» (№ 25). Тоді ж В. Морозова обрала собі літературний псевдонім Вероніка Морозівна.

У ранніх поезіях Вероніки Морозівни переважають мінорні мотиви, філософський індивідуалізм, в них багато смутку. Однак є і свіжий струмінь молодості й альтруїзму – це образ весни, що зустрічається досить часто як символ віри в світле майбутнє:

В моїй душі багато звуків
Прекрасних звуків чарівних;
Багато слів святих, високих,
І струн чудових голосних.

Після закінчення гімназії Вероніка певний час працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства (з 1910 по 1917-й роки тут перебувала на службі і Людмила Волошка). В 1913 році В. Морозівна переїздить до Києва, де на той час мешкали її батьки. Та зв’язків з Житомиром, де залишилася її сестра, численні друзі та знайомі, не пориває, часто наїжджає сюди.

Тут, у Житомирі, вона познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, літературознавцем Миколою Гладким, автором виданої 1917 року волинською «Просвітою» «Граматики української мови для вчителів». Вони одружилися у 1912 році.

Мешкаючи з чоловіком в Києві, з середини 20-х років Вероніка Гладка-Морозова пробує свої сили в художньому перекладі. У 1927 році видавництво «Сяйво» започаткувало багатотомне видання українською мовою творів Джека Лондона. В. Морозівна з Катериною Корякіною для цього видання здійснили переклади таких його творів як «Буйний День» (для четвертого тому), «Маленька господиня великого будинку» (для дев’ятого тому), «Діти морозу» (для п’ятнадцятого тому), «Міжзоряний мандрівник» (для двадцять другого тому). Незважаючи на схвальні рецензії на свою перекладацьку діяльність, втім, з середини 30-х років, В. Я. Гладка-Морозова відходить від активної творчої роботи, що було пов’язано з сталінськими репресіями, у вихор яких потрапив і її чоловік. Йому пригадали те, що в 1918–1920-х роках він був членом партії українських соціалістів-революціонерів. Згодом – партії боротьбістів, певний час служив у Директорії. Незважаючи на те, що згодом він повністю визнав помилки і чесно служив радянській владі, уникнути репресій йому не вдалося. В 1937 році його вислали в Ташкент, а вже звідти відправлено в Сибір. Подальша доля М. Гладкого невідома.

У 1937 році повернулась із Ташкента в Андрушівку, куди Вероніка Януарівна поїхала услід за чоловіком. У роки німецько-радянської війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці.

Близько двадцяти років працювала інспекторкою районного фінансового відділу.

Померла в забутті  10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для престарілих. Похована у Житомирі.

 Спадщину Вероніки Морозівни включено до антології «30 українських поетес». Їй присвячено розвідки житомирських краєзнавців.

 

 

Використані джерела:

 

1.     Вероніка Януарівна Морозова [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: htts://web.archive.org/web/20130921060117/http:/andrushvka.bz.ua/Chogo-bolit-dusha-moya-Veronikpa-Yanuarivna-Morozova-179. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 23.07.2004. – Дата перегляду: 04.03.2025.

2.      Гладка Вероніка Януарівна [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-30312. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 05.10.2003. – Дата перегляду: 04.03.2025.

3.     Морозова Вероніка Януарівна [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https:uk.wikipedia.org//wiki. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 09.03.2011. – Дата перегляду: 04.03.2025.

 

 

 

 

«Роксолана – українка на троні Османської імперії»

(історична довідка до 520-річчя від дня народження Роксолани)

 

 

Ця жінка мала виняткові політичні таланти. Перша простолюдинка, з якою одружився могутній султан Сулейман Пишний. Зачинателька унікального явища в історії Османської імперії – Жіночого султанату.

Роксолана (справжнє ім'я Настя або Олександра Лісовська; 1505-15.04.1558рр.) – дружина турецького султана Сулеймана І Пишного. Народилася в місті Рогатині (нині Івано-Франківська область), що біля Самбора, в сім'ї священника. За переказами, у 1520 році, під час свого весілля була захоплена в полон кримськими татарами і була продана до султанського гарему в Стамбулі, де під іменем Роксолана стала дружиною Сулеймана І. Вроджена привабливість, розум, музичні здібності, в той же час твердість характеру зумовила її винятковий вплив на чоловіка. Роксолана відіграла значну роль у політичному житті Туреччини першої третини XVI століття, зокрема у справах, що стосувалися України. Намагаючись зробити спадкоємцем турецького пристолу свого сина Селіма, вела таємні палацові інтриги.

Перші відомості про Роксолану у Стамбулі з′явилися наприкінці 1521 року. Тоді вона народила султанові Сулейману свого первістка, сина Мехмеда.

У султанському гаремі юнку називали Хюррем. У перекладі з фарсі – розвесела, усміхнена. Роксоланою цю жінку нарекли тогочасні європейські посли у Стамбулі через її походження. Роксоланія або Рутенія – так називали заселені українцями землі Польського Королівства.

Після пологів Роксолану з немовлям мали відіслати до гарему Старого палацу на стамбульській площі Баязид. У султанській родині діяв принцип «одній матері – один син». Тобто за тодішніми гаремними законами жінка не мала права на інтим із султаном до повноліття сина, щоб кожен принц і претендент на султанський трон мав захисника і наставника в особі власної матері. Між султаном та його наложницями не передбачалися тривкі почуття, і матері принців вирушали з палацу супроводжувати своїх синів, коли ті відбували на посади губернаторів у провінції для набуття практики держ. управління. Така практика пасувала династичній традиції Османів, що надавала право султанам після сходження на престол страчувати своїх братів. Але вже наступного року Роксолана народила Сулейманові доньку Міхрімах.

Так кілька років поспіль вона дарувала султанові нащадків. У 1523 році – сина Абдуллаха, який помер у дитячому віці. Року 1524 народився рудоволосий Селім, наступник батька на престолі. 1525-го – Баязид. І нарешті, через 6 років, на світ з′явилася її остання, шоста дитина – син Джихангір, який мав фізичну ваду, був горбанем. Отже, Роксолана не покидала султанського палацу Топкапи. До того ж саме для неї османський архітектор Сінан звів там розкішні покої.

Султан виділив своїй молодій наложниці щедре утримання. Як мати нащадків правителя вона отримувала 5 тисяч дукатів на рік. У перерахунку це 735 тисяч доларів. Додатково на прикраси отримала ще 100 тисяч дукатів, тобто 14 мільйонів 700 тисяч доларів. У рік народження Селіма султан подарував їй землю і будинки неподалік хамаму Махмуда-паші у Стамбулі. Уперше наложниця, порушуючи традиції, народила султанові шестеро дітей: п’ятеро хлопчиків та одну дівчинку.

За законами віри, султан міг мати чотирьох законних дружин та стільки наложниць, скільки міг утримувати. До Сулеймана османські султани не брали офіційних шлюбів уже близько століття, всіх дітей їм народжували наложниці. Жінки, що народжували синів, приймали іслам і ставали фаворитками. У Сулеймана було три фаворитки, четвертою стала Хюррем.

Шлюб та гучне весілля Сулеймана і Хюррем відбулися в 1530 році. Звільнення з гарему та офіційне одруження з султаном було безпрецедентним випадком в історії Османської імперії.

Спеціально для Хюррем Сулейман запровадив титул Хасекі («особисто відзначена султаном, султана»), другий за значущістю в гаремі після валіде,  – щоб позбавити першості титул башкадин («головна пані»), який за традиційною гаремною ієрархією належав матері старшого сина султана – Махідевран.

Хюррем виявилася не лише бажаною коханкою, але й цікавою, розумною співбесідницею, досвідченою в мистецтвах і державних справах.

Після смерті матері султана Айше Хафси Султан у 1534 році Роксолана стала управителькою гарему. Після пожежі 25 січня 1541 року в Старому палаці, де розташовувався гарем, домоглася його перенесення до султанської резиденції Топкапи, місця засідань уряду.

У дні розлуки (Сулейман зробив 13 військових походів) Роксолана і султан листувалися віршами перською, турецькою і арабською. Збереглося 8 листів Хюррем до Сулеймана, написаних між 1528 та 1557 роками. Писали їх палацові писарі, але деякі — мають оригінальні автографи султани.

 

Роксолана відігравала важливу роль у політичному житті імперії. Вона була не лише дружиною, але й радником Сулеймана. Завдяки своєму впливу на султана, вона сприяла призначенню своїх прихильників на важливі посади та впливала на прийняття державних рішень. Вона також активно займалася благодійністю, будуючи мечеті, школи, лікарні та інші соціальні заклади.

Одна з найосвіченіших жінок свого часу, Роксолана приймала іноземних послів, відповідала на послання іноземних правителів, впливових вельмож і художників. В XVI столітті флорентійці навіть помістили парадний портрет Хюррем, для якого вона позувала венеціанському художникові, у своїй картинній галереї. То був єдиний жіночий портрет серед зображень бородатих султанів у тюрбанах.

Роксолана не була активною політичною фігурою в Україні, але її вплив на султана Сулеймана І опосередковано впливав на політику щодо України. Вона використовувала цей вплив, щоб стримувати татарські набіги на українські землі, також піклувалася про українських полонених, які потрапляли до Османської імперії.

В останні роки життя Роксолана намагалася не розлучатися з чоловіком. За переказами, ще до її смерті султан присягнув не мати інших жінок.

Хюррем Султан померла 15 квітня 1558 року. Похована в мавзолеї, збудованому на подвір′ї мечеті Сулеймана. Сулейман проводив активну діяльність на її честь, по всій імперії збудував велику кількість об’єктів, присвячених їй.

Султан помер 6 вересня 1566 року під час військового походу на Угорщину. Тіло падишаха перевезли до Стамбулу і поховали поруч з Роксоланою.

Роксолана залишила вагомий слід в історії Османської імперії. Її життя і вплив на політику стали основою багатьох легенд та історичних досліджень. Вона є прикладом того, як жінка, навіть у складних обставинах, може досягти неймовірних висот і вплинути на хід історії.

 

 

Джерела:

1.     Галенко О.І. Роксолана [Електронний ресурс] //. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://history.org.ua/? termin=Roksolana_N. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 23.04.2023. – Дата перегляду: 05.02.2025.

2.     Історичний портрет Роксолани [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://dovidka.biz.ua/roksolana-avtor. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 22.05.2022. – Дата перегляду: 05.02.2025.

3.     Роксолана, або Гюррем Султан. Жінки в історії [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу:https://uain.рress/ blogs/ roksolana-abo-gyurrem-sultan-zhinki-v-istoriyi-165930#google_vignette. - Назва з екрану. – Останнє оновлення: 12.08.2021. – Дата перегляду: 05.02.2025.

4.     Роксолана [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://osvita.ua/vnz /reports/history4673. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 02.03.2024. – Дата перегляду: 05.02.2025.

5.     Роксолана – руйнівниця османських традицій [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу:https://localhistory.org.ua/texts/statti/roksolana-ruinivnitsia-osmanskikh-traditsii. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 13.06.2021. – Дата перегляду: 05.02.2025.

 

 

 

«Остання Запорізька Січ»

(до 250-річчя від часу руйнування

російською імперською армією Запорізької Січі)

 

 

 

 

250 років тому – 15 червня 1775 року – за наказом російської імператриці Катерини ІІ було зруйновано Запорозьку Січ – політичний, військовий і духовний центр українського козацтва.

Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після палацового перевороту 1762 року на імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі.

Коли 1764 року було ліквідовано посаду гетьмана, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася російсько-турецька війна (1768-1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. 23 квітня 1775 року на раді при імператорському дворі прийнято рішення про ліквідацію Січі. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням російського генерала сербського походження Петра Текелія, які поверталися з османського походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. На самій Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз'їхалась по паланках і зимівниках. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб. Натомість під командуванням Петра Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами (загалом понад 100 000 чоловік). Петро Текелія оголосив імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Всім було зрозуміло, що опір кількох тисяч оточених запорожців буде марним, а прорив інших козацьких військ до оточеної Січі був майже неможливим в силу багатьох причин. Серед цих причин і велика чисельність російського війська і те, що майже вся козацька старшина перебувала на Січі, в результаті чого козаки, що не були в оточенні, залишилися без командування.

На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, лунали запеклі суперечки у намаганні знайти вихід з безнадійної ситуації, в якій опинилося Запорізьке козацтво. Рада вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. Крім того, козаки побоювалися в разі опору кривавої помсти козацьким сім'ям, на Січі ще були старі козаки, які пам'ятали події 1709 року, коли Петро I провів жорстоку каральну експедицію проти України, зокрема сумнозвісну батуринську різанину, яка стала розв'язкою тих жахливих подій. Запорозькі козаки брали участь у багатьох походах російської армії і були свідками жорстокості російських військ при штурмах ворожих поселень. Як згадували учасники подій на Січі, характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині, та інші козаки сказали: «Ні, братця, у нас є батьки й діти: москаль їх виріже. Взяли та й здалися».

На початку червня 1775 року російськими військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі.

 Сумним фактом було те, що в знищенні Січі брали активну участь донські козаки, вони не знали жодного жалю до домівки їх українських «побратимів». Але, незважаючи на таку старанність у справі виконання розпорядження Катерини ІІ, вони самі на початку 1790-х потрапили в її жорстку опалу, в них відібрали більшість споконвічних земель, велику частину донських козаків переселили у віддалені регіони росії. Їхня старшина репресована.

Лише 14 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі козацька-лицарська Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які «жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством». Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

На анексованих землях отримали величезні володіння фаворити і наближені Катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізація «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я.

Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року Потьомкін про це доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

Задунайська Січ з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року.

Січ була унікальним явищем нашої історії. Осередком визвольного руху, де формувалася національна ідентичність, самоврядні політичні інституції, військова стратегія та ідея державності. Основи демократії – виборність отаманів, колективне ухвалення рішень, відповідальність перед громадою – ключові принципи Запорозької Січі, які відображали високий рівень політичної культури українців.

Слово «козак» тюркського походження, перекладається – «вільна людина». Цей символічний зміст зберіг свою актуальність і в ХХІ столітті. Сьогодні, коли Україна протистоїть повномасштабній російській агресії, дух козацької свободи відродився в українських воїнах.

Війна з імперією стала точкою, де історія пересіклася з сьогоденням, а героїзм знову став буденністю як і триста-п’ятсот років тому. Вічна волелюбність предків нестримною наснагою виринула сьогодні у рішучий спротив агресору. Завзято і талановито, сміливо сучасні українці гідно дають бій ворогу.

Впродовж століть Запорозька Січ була форпостом свободи, Україна сьогодні – є бастіоном демократії для всієї Європи. Слава про козаків навічно залишається живою в епосі нації. Жодна імперія, жоден диктатор не здатен зламати народ, у серці якого живе дух свободи.

Джерела:

 

1.     250-ті роковини знищення Запорізької Січі [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://webportal.nrada.gov.ua/250-ti-rokovyny-znyshhennya-zaporizkoyi-sichi. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 12.06.2024. – Дата перегляду: 12.06.2025.

2.     Запорожці: До історії козацької культури / Упоряд. тексту, передм. І. Кравченка. – К.: Мистецтво, 1993. – с. 155-160.

3.     Історична дата. 250-ті роковини з часу руйнування російською імперською армією Запорізької Січі [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://www.tsatu.edu.ua/biblioteka/20174. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 10.06.2024. – Дата перегляду: 12.06.2025.

4.     Ліквідація Запорозької Січі (1775) [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. — Електрон. дані. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki. — Назва з екрану. — Дата останньої правки : 04.01.2025. — Дата перегляду: 12.06.2025.

5.     Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. – с. 327-328.

6.     1775 – руйнування Запорізької Січі [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/15/1775-ruynuvannya-zaporizkoyi-sichi. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 10.06.2024. – Дата перегляду: 12.06.2025.