Чорнобильський полин

    Ми сприймаємо Чорнобиль в примарному світлі Полин -Звізди, ми бачимо його крізь призму деформованого вибуху реактора -це зона національної трагедії.  26.04.2017 року в районній бібліотеці відбулася  виставка - застереження "Світе! Чорнобиль - то крик мого краю. Світе! Чорнобиль рана й твоя...", де користувачі бібліотеки мали змогу ознайомитися з підбіркою літератури по чорнобильській тематиці.

Краєзнавча подорож «Стежками родини Терещенків»

     В рамках проекту «Історія Андрушівки через культуру» 26 квітня була проведена краєзнавча подорож «Стежками родини Терещенків» до смт. Червоне для учнів 7-В класу Андрушівської гімназії. 
     Цікаву та змістовну розповідь повідала нам місцева жителька, колишня працівниця заводу Андрійчук Тетяна Григорівна. Ми мали можливість відвідати музей цукрового заводу та прогулятися старовинним парком і насолодитися вишуканою архітектурною пам'яткою в готичному стилі середини ХІХ ст. родини Терещенків.

     

З духовним піднесенням, як діти так і дорослі ми повернулися додому.

Художнику-земляку, Заслуженому художнику України Юрію Камишному - 55.

    Відомий український художник, мандрівник, філософ Юрій Камишний навчився бачити світ не лише очима. Він пише на полотні переживаннями душі та порухами серця. В його картинах - запах, звук, історія та почуття переплітаються в живописній поемі.                               

      Юрій Камишний, хоча й виріс у місті, надзвичайно закоханий у самобутню красу українського села. Долає він іноді десятки кілометрів, аби віднайти й зобразити в етюді стару забуту хатинку чи криницю. І кожна з них не схожа на іншу, в кожній з них - своя історія, своя доля. Українська хата, що нині практично зникає з лиця Землі, - пам'ятка історії, символ сім'ї, материнства, Батьківщини. Тому й прагне художник закарбувати в Живописі, зберегти для нащадків те, що належить усім, все, що дала нам культура.

     За таку роботу удостоєний Ю. Камишний звання - Заслужений художник України, він є членом Національної спілки художників України, лауреат премії Лесі Українки. Цими днями він удостоєний літературно-мистецької премії І. С. Нечуя-Левицького.

     Саме творчості Ю. Камишного і присвячений слайд-вернісаж "Сільські мотиви у творчості Юрія Камишного", який влаштували працівники Андрушівської районної бібліотеки для учнів класу образотворчого мистецтва місцевої школи мистецтв з нагоди 55-річного ювілею художника-земляка, Заслуженого художника України. 

                                      

 

Краєзнавча година «Визначними місцями Андрушівщини».

  Кожна країна - це своя багата історія та культура. Кожна епоха залишає нам у спадщину якусь пам'ятку, що зберігає в собі згадку про певну визначну подію, про певну визначну постать, що так чи інакше вплинула на становлення й розвиток країни. Світ несказанно багатий на культурні пам'ятники та різні історичні визначні пам'ятки, але чи буде у наших нащадків можливість помилуватися ними, доторкнутися до минулого, цілком залежить від нас.

         Саме тому, з нагоди Міжнародного дня пам’ятників та історичних місць, Дня пам’яток історії та культури, працівниками Андрушівської центральної районної бібліотеки для учнів місцевої гімназії,з метою популяризації та збереження культурної спадщини було проведено краєзнавчу годину «Визначними місцями Андрушівщини». 

   

         Сьогодні родзинками для туристів є такі пам'ятки архітектури, як: палац родини Терещенків другої половини 19 ст. у стилі французького неоренесансу (м. Андрушівка), палац Рильських (с. Бровки Перші), колишній палац родини Раціборовських (с. Волиця), костьол Святої Клари та водяний млин (с. Городківка), костьол Антонія Падуанського (с. Стара Котельня), палац і садиба Федора Терещенка, панська садиба і дерев’яний палац (с. Яроповичі)...

   Писанка – одна із стародавніх форм українського народного              розпису, символ весни, сонця, повернення природи до життя. Із              давніх-давен яйце, як і дерево, вважалося символом весняного              пробудження природи, зародження життя, продовження роду.

                З писанкою, як символом українського народу працівники                   Андрушівської районної бібліотеки ознайомили всіх                              запрошених на годину духовності «Писанка – священний оберіг            українців» 14 квітня, напередодні Великодня.

                Також під час заходу проведено бібліографічний огляд                        літератури, де було представлено книги про традиції та обряди              українського народу.

Краєзнавча година «Скарби родини Терещенків»

     

     У  рамках започаткованого проекту «Історія Андрушівки через культуру», основною метою якого є: ознайомлювати молодь з історичними минулим та сьогоденням нашого краю, його звичаями та традиціями, 13 квітня працівниками Андрушівської центральної районної бібліотеки для старшокласників місцевої гімназії було проведено краєзнавчу годину «Скарби родини Терещенків».

     Під час зустрічі діти дізналися про визначний слід в історії Житомирщини, що залишила по собі родина цукрозаводчиків, підприємців та видатних благодійників Терещенків.

                     

     Родина, яка уславилася багатьма благодійними справами, на які вони витратили близько 5 млн. крб, підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – «Прагнули до громадянських справ».

Краєзнавча година "Академік Анатолій Підгорний" (до 85-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича Підгорного)

    У житті цього вченого було все: успіхи і невдачі, радощі й розчарування, окриленість перемогою і гіркота нерозуміння — як, зрештою, і в кожної людини, тим більше науковця. Але далеко не кожному вдається зробити своє життя явищем, яке на певному етапі визначає розвиток цілого науково-технічного напряму. Саме така доля випала нашому земляку, який народився 5 квітня 1932 року на Житомирщині, в районному центрі Андрушівці, в сім'ї інженера цукрового заводу, академіку НАН України Анатолію Миколайовичу Підгорному — відомому вченому в галузі енергетичного машинобудування та водневої енергетики, засновнику Інженерної академії України та Інституту проблем машинобудування НАН України, директором якого він працював до останніх своїх днів. 
     Життя вченого обірвалося надто рано. Цього року А.М. Підгорному виповнилося б 85. 

Але весна уже була…
Весна мрійлива.
Весна в калюжах і у квітах з-під снігів.
У сонці, що світило так правдиво
Ішла до тих, хто лиш весни хотів.

           31 березня районна бібліотека зібрала на чергове засідання місцевих поетів. Весна в природі, весна в душі, весна в поезії – такій темі була присвячена зустріч митців і їхніх шанувальників. 

                  

 Ірина Шишкова, голова клубу «Берізка», читала вірші про кохання, весну, про оновлені почуття, які здіймають людей над буденністю.

 Гості та учасники свята були в захваті від виступу Василя Кумечка, який в свої 85 років свою поезію читав на пам'ять.

 Весна, жінка, мати – така тема звучала в поезії Олега Хромченка.

 Люх Олена в своїх віршах повідала, що весна наповнює серце людини ніжністю, радістю  і любов'ю.

Галина Огороднікова, читаючи свої вірші, дякувала долі за все добре, що є в її житті: і квітці, яка визирнула з-під снігу, і стежині, що веде до рідної домівки, і за ті щасливі роки, які дарує їй доля.

 А Олена Давидюк свою поезію поклала на ноти і співала чудові романси, присвячені коханню і батькам.

Самплавська Лілія розказала, що, яка не була б чарівна весна, а з буднів складається наше життя, але, щоб не було воно таким сірим, заспівала жартівливу пісню.

 Щира і невимушена атмосфера засідання пройшла в приємному спілкуванні поетів та їх шанувальників. 

Семінар у березні

                            Ніжне, несміливе весняне сонечко заглядає у вікна районної бібліотеки, та не до нього гостям і господарям книгозбірні, адже сільські бібліотечні працівники з'їхались сюди з різних куточків нашого району на дуже серйозний семінар-практикум – «Інформаційно-бібліографічний потенціал бібліотек та його використання у контексті вимог сучасності».

                            Це вам не жарти, адже інформація – це дуже важливо, не дарма ж кажуть «Хто володіє інформацією, той володіє світом». І бібліотеки, як інформаційні центри, просто зобов'язані своєчасно, оперативно і грамотно забезпечувати своїх користувачів (і не тільки) потрібною, якісною інформацією, надавати різні послуги в цьому плані. Саме про такі послуги сучасних бібліотек вели розмову фахівці районної ланки: завідуюча відділом обслуговування Тетяна Шостак, методист Лілія Шуйська, бібліотекар відділу комплектування і обробки літератури Надія Гульченко. А бібліограф Олена Люх, крім консультації-презентації, організувала практичні заняття «Основні форми і процеси інформаційно-бібліографічного обслуговування», адже теорія це дуже добре, але без практики, без вміння застосувати отримані знання в роботі теорія нікому не потрібна.

«Лицар без страху і докору: Олег Ольжич»

   (методичний лист до 110-ї річниці від дня народження)

                     Серед письменників та інших діячів культури українського зарубіжжя особливе місце посідає постать Олега Ольжича – сина видатного українського поета-лірика Олександра Олеся (Кандиби). Ольжич – один із псевдонімів Олега Кандиби, а інші М. Заполочний,  Д.  Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека. Народився 8 липня 1907 року у старовинному місті Житомирі над тихоплинним Тетеревом.

              Після закінчення інституту батько Ольжича, Олександр Олесь працював ветеринаром на Київській бойні і в кінці 1909 року перевіз сім'ю до Києва, а пізніше родина оселилась у мальовничій Пущі-Водиці, де в 1909 – 1923 роках Олег здобував середню освіту в трудовій школі.

              Роки, на які припадає дитинство О. Ольжича, були для України надзвичайно складними. Хлопчик був свідком багатьох драматичний подій, пізнав холод і голод 1921 року, на власні очі побачив розгул терору і післявоєнну розруху. У 1918 році мало не загинув батько, а в 1919 куля обірвала життя маминому брату. Олександр Олесь шукав виходу із складної ситуації, і коли йому запропонували посаду культурного аташе в Будапешті, він з радістю погодився. В 1923 році О. Олесь через Організацію Міжнародного Червоного Хреста добивається виїзду сім'ї за кордон. В січні Олег з матір'ю прибули в Берлін, а потім вже разом з батьком виїхали до  Чехо-Словеччини. З цього часу розпочинається еміграційний період життя і невтомної праці майбутнього вченого, поета і політичного діяча.

              В 1924 році Ольжич став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі, водночас навчався в Українському вільному університеті, вивчав археологію та історію мистецтва. Ще в студентські роки він проводив археологічні розкопки у Галицькому Поділлі, вивчає експонати в західноєвропейських музеях. Здібному студенту по закінченню університету присвоюють ступінь доктора археології. Двацатитрьохрічного доктора наук чекала блискуча кар'єра вченого, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах; обійняв посаду асистента на кафедрі археології Українського вільного університету, працював одночасно завідувачем в археологічному відділі Чеського національного музею в Празі, брав участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, читав лекції у Гарвардському університеті США (у 1938 році заснував там Український науковий інститут).

              Діапазон наукової діяльності О. Ольжича охоплював, крім археології, історію, історію мистецтва, етнографію, літературу.

              Перші проби пера –  прозові та поетичні твори, пародії, епіграми, жарти блукали по альбомах, листах, звучали на вечірках, але коли поезії почали з'являтися на сторінках «Літературно-наукового вісника», «Студентського шляху» та інших журналів, громада відчула, що за цим карбованим, неначе витесаним із житомирського граніту, простим і чітким за думкою поетичним рядком стоїть горда націленість сина славетного лірика на категоричне власне, абсолютно не схоже на батьківське поетичне самовираження та ідейно-естетичне самоутвердження. Літературна творчість О. Ольжича поставила Україну в контекст світової духовності. В його поетичних творах відбито трагізм нашої історії. Поетичний світ О. Ольжича – це планетарність, порив вперед, героїчний дух, сильний характер. У його поезії відбито погляди на минулу і сучасну історію України, виражено життєву позицію автора. Епізодичні штрихи інтимної лірики,  а пейзажної особливо, –  це той фон, який допомагає усвідомити громадську і державницьку позицію автора, розуміння ним явищ дійсності.

              Творчий набуток О. Ольжича в царині поезії є невід'ємною частиною нашої національної культури, багато сторінок якої  ще не прочитано. За його життя вийшли збірки «Рінь» (Львів, 1935) і «Вежі» (Прага, 1940), а посмертно «Підзамчя» (1946),  «Цитаделя духа» (1991). У 1994 році вперше на Україні було видано твори, які ввійшли до збірки під назвою «Незнаному воякові». До 100-річчя від дня народження О. Ольжича видрукувано його «Вибрані твори», окремою книжкою вийшла праця «Дух руїни», збірка «Поезія. Проза.».

О. Ольжич був не тільки вченим, поетом, але й полум'яним публіцистом. Його праці про освіту і виховання, літературознавство, культуру сповнені вболіванням за долю нашої духовності і самосвідомості.

Перед ним відкривалися двері науки, його вірші свідчили про поетичний дар, неповторність творчої палітри. Та йому судилась інша доля. О. Ольжич обирає тернистий шлях державотворення і повністю відає себе боротьбі за незалежність України. В 1929 році він вступає до створеної Організації Українських націоналістів (мельниківців) і залишався вірним її ідеям до своєї трагічної загибелі. Він стає одним з найактивнішим членів ОУН, керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови Проводу ОУН. У 1938-1939 роках брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення – Карпатської України – в її збройній боротьбі проти угорських окупантів, потрапив на кілька днів до Тячівської в'язниці.

В 1941-1942 роках О. Ольжич жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні, яка намагалась розбудувати українське життя формуванням національних органів влади.  Зокрема, у серпні 1941 року він прибув до міста свого дитинства – Житомир. Одним з перших організаційних заходів, здійснених групою Ольжича в Житомирі, був випуск газети «Українське слово». З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів переїхав до Львова. 2 серпня 1943 року одружився з дочкою улюбленого професора літератури Л. Білецького –Катериною.

25 травня 1944  року гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній квартирі. Львівське гестапо, допити, тортури, перевезення до Берліна, а звідти – в концтабір Заксенгаузен. Там, у залізобетонному  бараці-бункері, де сидів майже весь провід ОУН, після багатоденних допитів і катувань мужній Олег Ольжич 10 червня 1944 року помер. Ненадовго пережив сина батько: 22 липня 1944 року в Празі помер Олександр Олесь. 31 липня 1944 року народився син Ольжича – Олег.

…Він був і творцем, і героєм великої доби в історії України, коли дві мілітарні потуги світу – сталінська і гітлерівська імперії – зіткнулися в смертельному двобої за можливість владарювати в Європі.

З цієї боротьби Україна «черпала свою духову міць і своє провідництво», щоб силою своєї духової напруги і творчого розкрилення бути в авангарді нової людської цивілізації.

Життєвий шлях Олега Ольжича – це подвиг, вартий уваги нових поколінь, а смерть – це смерть переможця на полі бою за незалежну  Українську державу.

Згадуючи і пошановуючи Ольжича як національно-політичного діяча, ми особливу увагу звертаємо на його глибоке розуміння культурницької національної політики в духовному ставленні нації.

В умовах відновленої державності ми повинні творити, плекати і культ героїчної особи, формувати оптимістичні суспільні настрої, дбати про зростання нового покоління, яке народжуватиме у своїй одержимій ідеєю державотворення спільноті високий злет лицарства, шляхетності. Нам необхідно остаточно покінчити з фатальним для долі України розбратом і взаємним поборюванням. На  часі скупчити зусилля задля кардинальної переорієнтації суспільної свідомості народу нашого, передусім із загалу тих, хто духовно і морально ослаблений, зденаціоналізований і зневірений, хто обтяжений комплексом меншовартості.

Вшановуючи світлу пам'ять національного героя Олега Ольжича, окрилимо наш дух високою відповідальністю за Державу. Ми сьогодні творимо колосально важкий і відповідальний процес ідейно-світоглядного переформування українського суспільства, і саме для цього приходить до нас Олег Ольжич як ідейний будівничий Української держави, як лицар слова і філософ чину, як той національний герой, який свідомо спалив своє життя задля того, щоб розпалити пригаслий вогонь у душах і свідомості мільйонів українців.

Використана література:

1. Жулинський, М. Слово а доля .[Текст]: навч. посіб./М. Жулинський. – Київ: Видавництво А.С.К., 2006. – С. 553-564.

2. . Жулинський, М. Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, учителям.[Текст]/М. Жулицький. – Київ: Либідь – С. 670-683.

3. Історія української літератури ХХ століття [Текст]: У 2 кн. кн.2: Друга половина ХХ ст. Підручник /За ред. В. Г. Дончика. – Київ: Либідь, 1998. –  С. 65-67.

4. Письменики Житомирщини [Текст]. Кн.1/автори – упоряд.  М. Пасічник, П. Білоус, А. Монастирецький. – Житомир: ПП «Рута», 2010 – С. 383-387.

5.  Шинкарук, В. Літературна Житомирщина [Текст]: бібліографічний довідник / В. Шинкарук. – Житомир: Редакційно-видавниче державне підприємство «Льонок», 1993 – С. 26-27.

6.  Олег Ольжич [Електронний ресурс]. – Електронний текст. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Олег_Ольжич. - Загол. з екрану. – Мова: укр. – Перевірено: 22.03.2017.

Матеріал підготувала:                                           Шуйська Лілія

                                                                                 методист районної бібліотеки