12 лист. 2026 р.

 

«Нестор Літописець та його «Повість минулих літ»

 – перша писемна історія України»

 

(історична довідка до 970-річчя від дня народження Нестора Літописця (Нестора Печерського), київського вченого, мислителя, письменника)

                                         

                                                           



Не́стор Літопи́сець  – київський літописець, письменник, святий.

Народився близько 1056 року в Києві. Хто його батьки, як проходили дитячі та юнацькі роки, – майже нічого про це невідомо. 

Він походив, скоріш за все, з багатої родини, був добре освічений, знав іноземні мови, мав широкий історичний світогляд і великий літературний хист.  З 1073 року – чернець Києво-печерського монастиря. З молодих літ він явив навики в усіх чернечих чеснотах: у постійному прагненні і дотриманні чистоти тілесної й душевної, в добровільній бідності, глибокому смиренні, безвідмовній покорі, суворому пості, безперервній молитві на вічних рівноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських – Антонія і Феодосія. Свій постриг Нестор прийняв за ігумена Стефана (1074-1075) і згодом був висвячений на ієродиякона. Маючи перед собою великі праведні діла двох світил Православія, він натхненно возвеличував і прославляв Бога «в тілесі своїм і в душі своїй». У житії Нестора можна прочитати про його стриманість, смирення й віру в Бога, благочестя й дотримання правил життя ченців.

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця XI – початку XII століття. Він, крім богословських знань, мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою.

Головним його послушенством у монастирі стала книжна справа. «Велика буває користь від учення книжного, – говорив він, – книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами».

Печерський монастир тоді був одним з найбільших культурних центрів Київської Русі. Саме там перекладали і переписували книги, вели літопис, численні хроніки і записи з житія святих та князів. На ті часи це була неймовірно кропітка й нелегка праця, але дуже шанована. 

Справою життя Нестора стала книжна справа, складання літописів. Тернистий і багатотрудний свій шлях до істини Нестор яскраво і повно висвітлив у літописних працях. Він завжди виявляє глибоку смиренність та постійно змиряє себе, самохарактеризуючись «недостойним, грубим, ницим та переповненим численних гріхів». Історія безпомилково розставляє свої оцінки, а особливо – духовна.

Помер преподобний Нестор-літописець близько 1114 року у Києво-Печерській лаврі, де і був похований. Житіє Нестора вперше з'явилося у друкованому Києво-Печерському патерику від 1661 року.

У церковному календарі день вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця припадає на 27 жовтня. Цього дня в Україні відзначають День української писемності та мови. 

 

Достеменно відомо, що Нестор є автором двох творів – «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського», складених у кінці ХІ століття або на початку ХІІ століття. У цих працях він, утверджуючи християнські ідеали, сприяв поширенню культу перших християнських святих на Русі-Україні. 

Найвизначніший твір Нестора Літописця –  «Повість минулих літ», складений на основі раніше написаних літописів, архівних, народних переказів та оповідань, з поєднанням сучасних авторові подій. Ця виснажлива й тривала праця включала в себе й ретельну пошукову роботу. З метою глибшого й повнішого пізнання своєї історії преподобний Нестор у 1107 році вирушає на пошуки першоджерел. Літописець відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогірський монастирі. Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті минулих літ» Волинського літопису. Свою титанічну працю великий подвижник завершив близько 1113 року. Це був результат майже двадцятилітнього щоденного подвигу. Хроніку подій у ньому було зведено до 1110 року. Будь-яка подія чи явище були б назавжди втрачені для нащадків, якби вони не були зафіксовані словом. Завдяки Нестору нам відкриваються немеркнучі славні сторінки минулого, аби підтримувати й надихати наступні покоління на благородні справи, спонукати до пошуку істини. Безцінність написаного літописцем вимірюється не тільки втіленим у слові і збереженим для нас часом, але й подвижницькими діяннями, що викарбувалися у його непорочній душі нетлінним золотом чернечого досвіду. Цією працею він і самого себе включив у книги життя вічного, удостоївшись почути благословенне: «Радуйтеся, бо імена ваші написані на небесах».

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історію держави показано на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних словян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов'янських елементів.

«Повість минулих літ» – одна з найвидатніших пам’яток світової культури. Події, описані в ній, розгорнулися на тлі вселюдських історичних подій, охоплюючи усі пласти суспільного буття – від гридниць князів до халуп трударів. Пульс тих давніх часів відбивається в дійових особах – відомих і безіменних – і передається через орачів, сіячів, рибалок, будівничих, воїнів, іконописців, тих, хто панували, і тих, що повставали проти гніту.

Працюючи над літописом «Повість минулих літ», Нестор опрацював низку усних і письмових джерел – народні перекази і легенди, письмові праці своїх попередників, свідоцтва очевидців подій та власні спостереження, вставки з Біблії, з перекладної грецької та болгарської літератур. 

Головні теми літопису – боротьба добра із злом, осуд міжусобиці, братолюбність князів й усіх людей. Визнається у творі й величезна сила слова, книги.

Авторська мова «Повісті минулих літ» – ритмічна, поетична, образна, емоційна, близька до народної. Так, на підтвердження своїх думок з приводу тих чи інших подій, літописець вживає народні прислів’я та приказки: «Якщо внадився вовк у кошару, то виносить все стадо, поки не вб’ють його»; «Свого ніхто не гудить, а хвалить»; «Що заслужили, те й маємо». 

Саме ця стародавня літературна пам’ятка подарувала нам цілу низку фразеологізмів, які стали крилатими висловами, наприклад: «Так не посоромимо землі руської, а ляжем тут кістьми, бо мертві ганьби не знають»; «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь»; «Любов найвища за все»; «Лінощі – це мати всьому дурному»; «Книги, мов ріки, що наповнюють собою увесь світ». Проте весь текст «Повісті минулих літ» – досить складний для непересічного читача через використання застарілих слів та виразів. На сучасну українську мову його перекладали Л. Махновський, В. Шевчук, В. Яременко. Чудовий переклад «Повісті минулих літ», адаптований для дітей, здійснив український письменник – Віктор Близнець.

Ця книга – це невичерпне джерело знань, відомостей про десятки і сотні подій, явищ, людей. У ній немає нічого другорядного. Тут усе надважливе. Вчитаймося в кожне слово, і воно наситить наш розум, душу, уяву одвічною загальнолюдською мудрістю, випробуваним часом, золотом чистої правди:

«Повість минулих літ з Богом починаєм. Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю.»

 

 

22 жовт. 2026 р.

 

«Гірка  зірка Чорнобиля»

(методичні рекомендації щодо відзначення в бібліотеках

 40-х роковин Чорнобильської катастрофи)

 

Сорок років тому відбулась на нашій землі трагічна подія – аварія на Чорнобильській АЕС. Подія 26 квітня 1986 року стала однією з наймасштабніших трагедій не лише для українського народу, а і для всього людства, зробила негативні впливи на оточуючий світ, країни Європи та людську діяльність, пов’язану із атомною енергетикою.

 Бібліотекарі не можуть залишити цей трагічний факт минулого століття без уваги і мають передбачити проведення в своїх закладах певних заходів, основна мета яких — визнання мужності, самовідданості та високого професіоналізму учасників ліквідації її наслідків, увічнення пам’яті загиблих та збереження історичної правди про трагедію світового масштабу.

Ювілейна дата — це не привід для формального заходу «для галочки». Це можливість поговорити про людську мужність, відповідальність і ціну рішень, які приймаються в кризових ситуаціях. Одним із завдань таких заходів є формування навичок у підростаючого покоління вболівати за долю своєї країни, які готові протистояти злу, насильству, несправедливості та руйнуванню навколишнього світу.

Рекомендовані заходи:

• тематичні години спілкування, бесіди, виховні години: «Слава і шана ліквідаторам аварії на ЧАЕС!», «Чорнобильська катастрофа: причини та наслідки», «Чорнобиль – біль і трагедія українського народу», «Пам’ятаємо і вшановуємо. До Дня пам’яті трагедії на ЧАЕС», «На Чорнобиль журавлі летять», «Чорнобиль – горе і біль», «Екологічні наслідки Чорнобиля», «Чорнобиль – це біль України», «Чорнобиль… Катастрофа… Пам’ять», «Дзвони Чорнобиля стогоном будять, щоб від нещастя весь світ вберегти», «Чорнобиль… 40 років потому», «Чорнобиль – попередження, набат. Його уроків людство не забуде», «Чорнобиль: біль і пам’ять», «Чорнобиль – рана України», «Чорнобиль через роки», «Полин-сльозою умивається душа», «Чорнобиль – довгий слід трагедії», «Чорнобиль – дзвін пам’яті»;

• уроки-лекторії: «Аварія на ЧАЕС – причини та наслідки техногенної катастрофи», «Чорнобиль знову про себе нагадав…»;

• тематичні книжкові виставки художньої та історичної літератури, експозиції з архівних фото- і художніх матеріалів, що ілюструють події Чорнобильської трагедії, фотовиставки: «А думалось, що атом той слухняний», «Скорбота пам’яті людської», «Мужність і біль Чорнобиля», «Мій біль – Чорнобиль», «Земля, опалена Чорнобилем», «Із чорнобильського вогню в безсмертя», «Біль і тривоги Чорнобиля», «Чорнобиль не має минулого часу», «Чорнобиль: відлуння кроків через 40 років», «Чорнобиль – від мирного атому до катастрофи», «Лелека Чорнобиля чорний і досі над нами летить», «40-й чорнобильський квітень»;

• зустрічі з учасниками ліквідації аварії на Чорнобильської АЕС «Дзвони Чорнобиля», «Чорнобиль – скорбота пам’яті людської»,  «Незагоєна рана»;

• виставки малюнків, плакатів, газет, фоторепортажів, творчих робіт: «Чорнобиль очима дітей», «Чорнобиль – наш біль», «Над Чорнобилем лунає дзвін», «Чорний біль», «Екологічні аспекти Чорнобильської катастрофи», «Чорнобиль: минуле, сучасне, майбутнє», «Зелений дивосвіт», «Чорнобильська екологія», «Наша мрія – жити на чистій планеті!», «Чорнобиль – довгий слід трагедії», «Чорнобильська трагедія очима дітей»;

• засідання круглого столу: «Вони пішли в безсмертя», «Чорна трагедія на кольоровій землі», «Проблеми громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС», «Чорні крила біди»;

• перегляд відеофільмів: «Чорнобиль – пам’ять України», «На Чорнобиль журавлі летіли», «За годину до вибуху», «Мужність і біль Чорнобиля» тощо;

• конкурси проєктів, авторських творів (поезії і прози, плакатів, малюнків, фото та відеоматеріалів, лепбуків): «Зелений дивосвіт», «Чорнобиль – наш біль», «Наша мрія – жити на чистій планеті!», «Чорнобиль – пам’ять України», «За годину до вибуху», «Відлуння Чорнобильських дзвонів у серці народу живе», «Той чорний квітень», «Сорокова палає весна»;

• поетичні години, літературні вечори, літературно-музичні композиції: «Увічнення пам’яті трагедії Чорнобиля в українській літературі ХХ-ХХІ ст.», «Чорнобиль у творчості Ліни Костенко», «Тема Чорнобиля в творчості українських письменників», «Поети сучасності про Чорнобиль», документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль» та роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці століття», книга Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля», поеми Івана Драча «Чорнобильська мадонна» і Бориса Олійника «Сім», «Пам’ятаємо Чорнобильський квітень», «І мертвим, і живим, і ненародженим», «Чорнобильський вітер по душах мете, Чорнобильський пил на роки опадає»  тощо;

• інформаційні години, години-роздуми: «Іншої землі у нас не буде, нам потрібно нашу зберегти», «Чорна спадщина Чорнобиля», «Найбільша екологічна катастрофа сучасності», «Знаємо, пам’ятаємо», «Душа людська пам’ятатиме все…», «Пам’ятай про Чорнобиль… Думай про майбутнє»;

• Вечори пам'яті, вечори-реквієми: «Чорнобильський пил на роки опадає...», «Гірчить Чорнобиль, крізь роки гірчить»,  «Голосить дзвін стривожено у квітні», «Чорнобильська трагедія — вже 40 років», «Полин сльозою омивається душа», «Вічні дзвони подвигу й скорботи», «Велика трагедія мирного часу», «Пам’ятаймо Чорнобильський квітень», «Чорнобиль: від мирного атому до катастрофи. Стежинами Чорнобильського лиха»;

• години-реквієм, години пам’яті: «Вічні дзвони пам'яті й скорботи», «Час зупинись… Люде слухай… Слухай і пам’ятай дзвони Чорнобиля», «Чорнобильська трагедія - не в минулому», «І камінь там сумує й плаче»;

• Мультимедійна презентація «Трагічна поліфонія Чорнобиля»;

• Слайд-презентація «Зона неспокою»;

• Відео-урок пам'яті «Важкий тягар чорнобильського неба»;

• Вечір – репортаж «Уроки Чорнобиля»;

• Історичний хронограф «Гіркий полин твоєї долі, Україно…»;

• Година-застереження «Де Прип’ять славилась водою, тепер Чорнобиля біда»;

• Літературно-музична композиція «Німа печаль на серці України»;

• Перегляд літератури «Чорнобиль – біль наш довічний», «Зоря полинова горить»;

• День інформації «Чорнобиль: від мирного атома до катастрофи»;

• Година екології «Найбільша екологічна катастрофа сучасності»;

• Літературно-екологічна експедиція «Німа печаль на вустах України»;

• Екологічні дзвони пам’яті «Чорнобиль: катастрофа планетарного масштабу».

Під час організації та проведення заходів щодо Чорнобильської трагедії важливо зосередити увагу на фактичному матеріалі щодо екологічних проблем і наслідків для здоров’я сучасного покоління. Також потрібно наголошувати на тому, що це – не лише велика трагедія, а й символ безмежної мужності багатьох тисяч наших земляків. Ризикуючи своїм життям та здоров’ям, вони виконали свій обов’язок і захистили людство від згубного впливу і подальшого розповсюдження радіації.

 

 

15 серп. 2025 р.

 

“Лицар української поезії”

 

(бібліографічна розвідка до 90-річчя від дня народження 

                     В.А. Симоненка, українського поета-шістдесятника,

прозаїка, перекладача, журналіста)

 

 


 

 

Поет з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.

Виростав без батька. Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник.  Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах "Черкаська правда" і "Молодь Черкащини" (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Клуб ставив своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше були відкриті місця таємних масових поховань на Лук'янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах, у Биківні.

Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам'яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», – так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.

 Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав. Згодом висловлювалися різні непідтверджені версії, що нібито це була провокація КДБ. 

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці у черкаській лікарні. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. В умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка "Цар Плаксій та Лоскотон". (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10.  Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім».

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».

Набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», "Одинока матір"), викриття жорстокостей радянської деспотії ( "Брама", "Гранітні обеліски, як медузи..."), таврування російського великодержавного шовінізму ("Курдському братові") тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст..

Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника "Окрайці думок") у журналі "Сучасність"  (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», — згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

В УРСР  по смерті Симоненка видано з його спадщини казку "Подорож у країну Навпаки" (1964), збірку поезій "Земне тяжіння" (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел "Вино з троянд" (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки "Берег чекань" за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі. Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Свірстюк). 

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.

 «Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала  віру в завтрашнє України», –  говорив український літературний критик, есеїст, поет  Євген Сверстюк.

 

Використані джерела:

 

1.     Бернадська Н.І. Українська література ХХ століття: Довідник / Н.І. Бернадська. – К.: Знання-Прес, 2007. – С. 219-230.

2.     Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст..: Навчальний посібник (серія «Шкільна бібліотека») / Упоряд. М.О. Сорока. – К.: грамота, 2005. – С. 275-276.

3.     Жулинський Микола. Українська література: творці і твори: учням, абітурієнтам, студентам, учителям / Микола Жулинський. – К.: Либідь, 2011. – С. 959-973.

4.     Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Друга половина ХХ ст. Підручник / За ред.. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. – С. 125-129.

5.     Симоненко Василь Андрійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія: вільна енциклопедія. — Електрон. дані. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki. — Назва з екрану. — Дата останньої правки : 04.01.2025. — Дата перегляду: 16.01.2025.

6.     Симоненко В.А. У твоєму імені живу: Поезії, оповід., щоденник зап., листи /Упоряд. та післямова В.В. Яременка; передм. О.Т. Гончара. – 3-тє вид. – К.: Веселка, 2003. – 382с.

7.     Український інститут національної пам’яті [Електронний ресурс] : офіц. веб - сайт / Український інститут національної пам’яті. – Електрон. дані. –К. [2020]. – Режим доступу: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/8/1935-narodyvsya-poet-vasyl-symonenko (дата звернення : 23.01.2025). – Назва з екрана. – Останнє поновлення: 21.04.2020. – Дата перегляду: 16.01.2025.

 

 

 

“Чого болить душа моя?”

(краєзнавча розвідка до 135-річчя від дня народження Гладкої Вероніки Януарівни (псевдонім: Вероніка Морозівна), поетеси, перекладачки, уродженки м. Андрушівка)

 



 

Вероніка Януарівна Морозова (це її справжнє прізвище) народилася 25 липня 1890 року в Андрушівці, де батько служив урядником, а пізніше писарем. 1908 року Вероніка закінчила Маріїнську гімназію в Житомирі. Тут, у єдиному на теренах Волині середньому навчальному закладі для дівчат, Вероніка зробила перші поетичні спроби.

Як припускають дослідники-літературознавці, це сталося насамперед під впливом її старшої сестри, Людмили Волошки, яка вже 1905 року дебютувала зі своїми поезіями в альманасі «Перша ластівка». Людмила Волошка прилучила Вероніку до творчості Шевченка, Франка, Лесі Українки, які стали її улюбленими письменниками.

Молодша сестра виявилася здібною ученицею, вже її перші літературні спроби були схвально зустрінуті Оленою Пчілкою. Саме Олена Пчілка – видавець журналу «Рідний край» і надрукувала на його сторінках в двадцять п’ятому числі за 1908 рік вірш Вероніки Морозівни «Весною», а в наступному номері – поезію «Ніч». Роком пізніше в тому ж виданні друкуються твори «Така я самотня» (№ 4) та «Вечірні малюнки» (№ 25). Тоді ж В. Морозова обрала собі літературний псевдонім Вероніка Морозівна.

У ранніх поезіях Вероніки Морозівни переважають мінорні мотиви, філософський індивідуалізм, в них багато смутку. Однак є і свіжий струмінь молодості й альтруїзму – це образ весни, що зустрічається досить часто як символ віри в світле майбутнє:

В моїй душі багато звуків
Прекрасних звуків чарівних;
Багато слів святих, високих,
І струн чудових голосних.

Після закінчення гімназії Вероніка певний час працювала в статистичному відділі Волинського губернського земства (з 1910 по 1917-й роки тут перебувала на службі і Людмила Волошка). В 1913 році В. Морозівна переїздить до Києва, де на той час мешкали її батьки. Та зв’язків з Житомиром, де залишилася її сестра, численні друзі та знайомі, не пориває, часто наїжджає сюди.

Тут, у Житомирі, вона познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, літературознавцем Миколою Гладким, автором виданої 1917 року волинською «Просвітою» «Граматики української мови для вчителів». Вони одружилися у 1912 році.

Мешкаючи з чоловіком в Києві, з середини 20-х років Вероніка Гладка-Морозова пробує свої сили в художньому перекладі. У 1927 році видавництво «Сяйво» започаткувало багатотомне видання українською мовою творів Джека Лондона. В. Морозівна з Катериною Корякіною для цього видання здійснили переклади таких його творів як «Буйний День» (для четвертого тому), «Маленька господиня великого будинку» (для дев’ятого тому), «Діти морозу» (для п’ятнадцятого тому), «Міжзоряний мандрівник» (для двадцять другого тому). Незважаючи на схвальні рецензії на свою перекладацьку діяльність, втім, з середини 30-х років, В. Я. Гладка-Морозова відходить від активної творчої роботи, що було пов’язано з сталінськими репресіями, у вихор яких потрапив і її чоловік. Йому пригадали те, що в 1918–1920-х роках він був членом партії українських соціалістів-революціонерів. Згодом – партії боротьбістів, певний час служив у Директорії. Незважаючи на те, що згодом він повністю визнав помилки і чесно служив радянській владі, уникнути репресій йому не вдалося. В 1937 році його вислали в Ташкент, а вже звідти відправлено в Сибір. Подальша доля М. Гладкого невідома.

У 1937 році повернулась із Ташкента в Андрушівку, куди Вероніка Януарівна поїхала услід за чоловіком. У роки німецько-радянської війни знаходилась в евакуації, а після закінчення війни знову оселилась в Андрушівці.

Близько двадцяти років працювала інспекторкою районного фінансового відділу.

Померла в забутті  10 жовтня 1966 року в Житомирському будинку для престарілих. Похована у Житомирі.

 Спадщину Вероніки Морозівни включено до антології «30 українських поетес». Їй присвячено розвідки житомирських краєзнавців.

 

 

Використані джерела:

 

1.     Вероніка Януарівна Морозова [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: htts://web.archive.org/web/20130921060117/http:/andrushvka.bz.ua/Chogo-bolit-dusha-moya-Veronikpa-Yanuarivna-Morozova-179. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 23.07.2004. – Дата перегляду: 04.03.2025.

2.      Гладка Вероніка Януарівна [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-30312. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 05.10.2003. – Дата перегляду: 04.03.2025.

3.     Морозова Вероніка Януарівна [Електронний ресурс]//. – Електрон. дані. – Режим доступу: https:uk.wikipedia.org//wiki. – Назва з екрану. – Останнє оновлення: 09.03.2011. – Дата перегляду: 04.03.2025.