«Невтомний шукач розв′язки національного питання»

(біографічне повідомлення до 125-річчя від дня народження М.О.Сціборського, державного та військового діяча, одного з фундаторів та ідеолога ОУН,

уродженця м. Житомир)

 

Мико́ла Орестович Сцібо́рський (псевдо — Рокош, Житомирський, Органський, 28 березня 1898, Житомир – 30 серпня 1941, Житомир) – український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921, діяч УНР, УВО, один з фундаторів ОУН, підполковник Війська УНР, публіцист та теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проекту конституції Української Держави, за фахом — інженер-економіст, борець за незалежність України у ХХ сторіччі, почесний громадянин міста Житомир (посмертно).

Народився 28 березня 1898 р. у Житомирі в дворянській родині.

Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Тепер це Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Зберігся журнал успішності з предмету «Закон Божий» за 1914—1915 навчальний рік з оцінками Миколи^. У 1915 році, після закінчення 6-го класу, залишив гімназію, хоча сам шкільний журнал вказує, що Сціборський в 1914—1915 навчальному році перебував у 2-му відділенні 4-го класу

Службу в царській армії почав ще в 1915 році однорічником І розряду. 1 січня 1916 року закінчив навчання в школі прапорщиків. Службу проходив в 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії^[en] гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Гергіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі поранений.

Після лютневої революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин.

У жовтні 1917-го старшини-українці почали творити українську національну військову частину в 1-му лейб-гренадерському полку. Це давалося надто складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було порівняно небагато, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. В бою проти німців, в листопаді того ж року, Сціборський був отруєний газами і покинув частину. Після лікування в шпиталі його визнано інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Після шпиталю Сціборський демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР.

Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому міністрові Жуковському, часто був за вартового старшину на засіданнях Кабінету Міністрів Голубовича.

Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на подальший світогляд офіцера та дала розуміння державної роботи. Маючи гарне аналітичне мислення, Микола розумів, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У подальших працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу.

Пізніше Сціборський стверджував, що на шляху до успішного здійснення національної мети стали провінціоналізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму.

Сціборський підтримав прихід до влади Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового коменданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового коменданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо до своїх маєтків повернулися поміщики. Все частіше та гостріше виникало селянське питання, яке в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що справа закінчиться катастрофою. У листопаді вже вся Чернігівщина була охоплена повстанням. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому після підписання Скоропадським грамоти з небільшовицькою Росією, остаточно відійшов від нього. У грудні 1918 року він вже був у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що повертає попередню владу^.

У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема в 1920 році він був ад'ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР^.

21 листопада 1920 року Микола Сціборський, інтернований на території Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліш.

Службу в Українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Перед тим, у червні, закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР.

Ще перебуваючи в таборі для інтернованих в Каліші, Микола надіслав заяву на вступ до Української господарської академії в Подєбрадах, про що свідчить заведена 27 червня 1924 року особиста справа. При вступі до академії Сціборський мав певні труднощі, позаяк не мав закінченої середньої освіти. Декілька місяців йому відмовляли у вступі. Микола ж бажав здобути вищу освіту лише українською. Для цього мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову подавав прохання про вступ. За нього вступилась і Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17 жовтня сенат Української господарської академії ухвалив рішення зарахувати Сціборського.

Під час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре».

Темою дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму».

9 квітня 1929 року Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста^.

2 листопада 1925 року на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій в Празі постала Легія Українських Націоналістів. Засновниками стали Українське Національне Об'єднання в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук та інші), Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович), Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів).

Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений ним обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Леґію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічну базу українського націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на об'єднання націоналістичних рухів та стала одним з фундаторів ОУН.

Критика демократії, як соціально-політичного устрою є притаманною рисою більшості творів Миколи Сціборського. Зокрема, в його творі «Nаціократія», можна знайти безліч критики в адрес демократії як системи, а також як «духовного стану», на противагу цьому, ставляться «первні націй».

28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським Леґія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, ким був він до самої смерті. Крім того, виконував обов'язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.

Мешкав у Парижі, звідки, 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. знаходився один із керівних центрів ОУН.

Протягом 1930-х — на початку 1940-х років Сціборський активно займався видавничо-публіцистичною діяльністю: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та іншими націоналістичними періодичними виданнями та альманахами.

Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р. за дорученням А. Мельника розробив проект Конституції України, яка передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави

Після відокремлення ОУН(р) залишився на боці А. Мельника.

Для відновлення місцевого самоуправління та Української держави в цілому кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворила похідні групи. Вони розподілялись на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, в свою чергу, складалися з малих операційних груп по 7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного міста Житомира і Сціборський.

Сумнозвісне житомирське вбивство сталося 30 серпня 1941 року. Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський йшли до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невстановлена особа здійснила постріли в спину. Це сталось ввечері, приблизно о 19:30. Перший постріл прийшовся в Сеника і він помер відразу. На звук пострілу Сціборський обернувся і був смертельно поранений наступними пострілами в обличчя та шию. Операція в першій міській лікарні бажаного результату не принесла і Микола помер, не приходячи до тями. Вбивцю застрілив випадковий німецький вояк.

Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але інші джерела дозволяють припускати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провід бандерівського крила ОУН розіслав комунікат, у якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією». Також висувалася гіпотетична версія про здійснення вбивства німцями

Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

Після приходу комуністичної влади могилу було зрівняно із землею. У квітні 1991 року силами громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збереглось на той час дерево біля собору поруч із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але того ж дня хрест зламали. У серпні 1991 року на цьому місці встановили пам'ятну дошку і хрест. Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук'яненко з Коростеня виготовив нову пам'ятну дошку. Її забетонували, встановили варту.

28 березня 2014 року на могилі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам'ятний знак.

 

 

Матеріал підготувала:                                  методист МБ Лілія ШУЙСЬКА

 

«Українізація по-московськи: пряник, що став батогом»

(історична довідка до 100-річчя від початку «українізації» заходів на підтримку української мови)

 

Українізація — розширення суспільних функцій української мови, впровадження її до офіційного вжитку в державній, політичній, громадській і культурно-освітніх установах та організаціях у 20-х роках на території УСРР та в місцях компактного проживання українців в інших республіках СРСР.

У 1921 році спроби національної еліти побудувати незалежну українську державу закінчилися поразкою. Більшу частину українських територій захопили війська більшовиків. Щоб зміцнити свою владу, в Москві вирішили тимчасово провадити більш ліберальну політику в підконтрольних національних республіках. Одним з наслідків такого рішення став курс на «українізацію». Українізувалися газети, школи, виші, театри, установи, написи, вивіски і навіть армія. Найбільше опиралися місцеві чиновники і партійне керівництво, серед яких було мало етнічних українців. Українську культуру вони вважали сільською, а російську — передовою. На початку 1930-х більшовики різко згорнули цю політику і знову повернулися до методів «воєнного комунізму», а активних прихильників «українізації» розстріляли або заслали в табори. 

Щоб не втратити контроль над Україною, в Москві вирішили очолити процес. Одним з головних його ідеологів був Йосип Сталін — на той момент нарком у справах національностей. Крім цього були і зовнішньополітичні завдання. По-перше, сформувати на міжнародній арені позитивний імідж СРСР як держави, в якій реалізовується право націй на самовизначення. По-друге, залучити на свою сторону українців, які проживали за межами Радянського Союзу — в еміграції та на етнічних землях у складі інших держав. Після Першої світової війни Галичина і Західна Волинь опинилися в складі Польщі, Буковина і Бессарабія — в Румунії, Закарпаття — в Чехословаччині. Більшовики сподівалися згодом приєднати до СРСР і ці території.

Нещодавно ще говорилося, що українська республіка і українська нація — вигадка німців. Тим часом ясно, що українська нація існує, і розвиток її культури складає обовʼязок комуністів. Ясно, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані.

Схожа ситуація була не тільки в УСРР, а й в інших національних республіках. Тому в Москві на XII зʼїзді РКП(б) у квітні 1923 року проголосили політику «коренізації». Органи держвлади національних республік мали перейти на рідну мову і розвивати національну культуру. А до партійного керівництва висували представників корінного населення. 

В Україні ця політика набрала форми «українізації» і стала наймасштабнішою серед усіх республік. Пізніше навіть перекинулася на території, які не входили до складу УСРР — на Кубань і Північний Кавказ. Двадцять сьомого липня 1923 року Рада народних комісарів УСРР видала декрет «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Він передбачав перехід на українську мову викладання в навчальних закладах. Першого серпня цього ж року вийшла постанова «Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури».

Політику «українізації» успішно реалізовували в освіті, культурі, науці та пресі. На початок 1930-х кількість шкіл з українською мовою навчання перевищувала 80 відсотків, на українську мову перейшли дві третини вищих навчальних закладів і навіть деякі військові частини. Україномовна преса становила 89 відсотків усього тиражу газет в республіці, три чверті театрів давали вистави українською мовою. На Одеській та Київській кіностудіях знімалися українські фільми. Друкувалися твори класиків української літератури та молодих авторів.

Видавалися наукові роботи з української лінгвістики, словники технічної та ділової лексики. Українською мовою перекладали передові європейські наукові посібники та підручники. Дисципліна «українознавство» викладалася не тільки у вишах УСРР, а й на Кубані. Зʼявився новий український правопис, в якому послаблювався деформаційний вплив російської мови — «харківський», або «скрипниківський», за прізвищем одного з його ініціаторів, наркома освіти Миколи Скрипника. Цим правописом досі послуговується українська діаспора.

Спрацював зовнішньополітичний розрахунок більшовиків. У Галичині в 1920-і зросла популярність і вплив Компартії Західної України. Українські емігранти з Берліну, Відня, Праги і Парижу теж повірили в серйозність курсу на «українізацію» і почали повертатися до УСРР. Серед них були, наприклад, ексголова парламенту УНР Михайло Грушевський  і колишній генерал української армії Юрій Тютюнник. Але серед української інтелігенції були й ті, хто з пересторогою ставився до такої різкої зміни політики радянської влади.

А ось партійне керівництво і чиновники УСРР не поспішали переходити на українську мову. Ще в 1923 році для них відкрили мовні курси. До літа наступного року тих, хто не вивчить українську, погрожували звільнити. А для контролю навіть запровадили інститут інспекторів з українізації, які могли без попередження зʼявлятися з перевіркою в будь-якій державній установі.

До 1925 року в органах центральної влади вдалося українізувати близько 15 відсотків діловодства. Усе тому, що етнічних українців у тодішньому партійному керівництві УСРР практично не було. Більшість були росіянами або представниками інших національностей. У 1920-х — на початку 1930-х посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймали: німець Еммануїл Квірінг, єврей Лазар Каганович і поляк Станіслав Косіор. Тому вийшов своєрідний парадокс: вимога почати «українізацію» йшла з Москви, а місцева влада в Харкові, який тоді був столицею УСРР, її всіляко саботувала і «правильні» постанови ухвалювала лише для галочки.

Якщо Каганович хоча б намагався вивчити українську мову, то, наприклад, Квірінг і його другий секретар Дмитро Лебідь виступали категорично проти політики «українізації». Російську культуру вони вважали передовою, а українську називали «нижчою культурою села».

Тоді за справу взялися українські націонал-комуністи — уродженець Житомирської області Олександр Шумський та виходець з Донецької області Микола Скрипник. Протягом 1920-х — початку 1930-х вони були наркомами освіти УСРР.

Особливо старався Скрипник. З початку 1920-х він був наркомом внутрішніх справ, потім наркомом юстиції і генпрокурором, а в 1927 році змінив Шумського на посаді наркома освіти. Він посилив вимоги до знання української мови для чиновників, а тих, хто не справлявся, звільняв особисто.

Спеціальна постанова Народного комісаріату освіти наказувала відкривати більше українських шкіл і бібліотек, забезпечувати населення газетами і журналами. Окремим рядком виділяли підготовку вчителів. Ще одна проблема, на яку нарком освіти звертав увагу — армія, де всі говорили тільки російською. Скрипник вимагав проводити серед солдатів освітню роботу українською мовою і курирував харківську «Школу червоних старшин», яка до початку 1930-х підготувала близько тисячі українських командних кадрів.

Скрипник був переконаним більшовиком і нещадно боровся з будь-якими ворогами радянської влади. Але при цьому постійно підкреслював незалежність української культури від російської і не боявся демонструвати свою позицію серед членів партії. Він конфліктував з наркомом національностей Сталіним. А іноді навіть їздив у Москву з перекладачем і виступав там українською мовою.

Наприкінці 1920-х у Москві зрозуміли, що «українізація» вже зайшла занадто далеко і може стати загрозою для режиму. Ліберальну політику замінили на репресивну. Почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, чистки в партійному апараті та в армії, заслання і розстріли.

Звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.

З постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року.

На початку 1930-х під репресії потрапили і головні провідники «українізації» Шумський та Скрипник. Шумського звинуватили в «національному ухильництві» і відправили на Соловки, а потім убили за особистим розпорядженням Сталіна. Скрипника публічно критикували на партійних зборах. Після одного із засідань, на якому його вкотре звинуватили у націоналізмі, Скрипник застрелився в своєму робочому кабінеті.

У грудні 1932-го керівники ВКП(б) і уряду СРСР заявили, що «українізація проводиться неправильно». А восени наступного року в Харкові на пленумі ЦК компартії України політику «українізації» визнали небезпечною і ухвалили рішення її припинити.

Офіційно політику українізації завершили в січні 1933 року після призначення Павла Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Поступово почався зворотній процес – русифікація.

Довгий час нас переконували, що «українізація» була ініціативою більшовиків, турботою про народні маси, підняття їхньої самосвідомості. Але глибший аналіз історичних джерел свідчить про те, що «українізація» була не стільки «винаходом» більшовиків, скільки вимушеною поступкою суспільним процесам, викликаним до життя Українською революцією 1917-21 років. І що вони зробили усе, щоб спочатку очолити ці процеси, а тоді їх успішно поховати. 

Яскраве служіння науці.

 

 (біографічне повідомлення до 90-річчя від дня народження                 Анатолія Миколайовича Підгорного, вченого в галузі механіки та машинобудування, уродженця м.Андрушівка).

 

Відомий український учений в галузі енергетичного машинобудування та водневої енергетики, академік Національної академії наук України, академік Міжнародної інженерної академії, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Дружби народів, відомий організатор науки Анатолій Миколайович Підгорний народився 5 квітня 1932 року на Житомирщині, в районному центрі Андрушівці, у сім'ї інженера цукрового заводу Миколи Вікторовича Підгорного, згодом відомого політичного діяча СРСР.

У 1956 році, закінчивши Харківський політехнічний інститут ім. В. І. Леніна (нині – Національний технічний університет “ХПІ”), А. М. Підгорний отримав кваліфікацію інженера-механіка за фахом «динаміка і міцність машин, приладів та апаратури».

У 1956-58 роках Анатолій Миколайович працював інженером на  Харківському турбінному заводі імені С. М. Кірова, брав активну участь у громадському житті конструкторського бюро. Саме ці роки творчої роботи на флагмані вітчизняного турбобудування збагатили його досвідом конструкторської роботи і прищепили повагу до інженерної праці.

У період 1959-62 років А. М. Підгорний навчався в аспірантурі Харківського політехнічного інституту за фахом «динаміка та міцність машин» під науковим керівництвом А. П. Філіппова. Потім 10 років викладав тут на кафедрі динаміки та міцності. Працюючи над дисертацією у проблемній лабораторії кафедри, він очолював роботи зі створення першої в Україні унікальної розгінної установки ВРД-500 для дослідження несучої здатності моделей дисків і роторів турбомашин в умовах високих температур і великих обертів. Анатолій Миколайович створив ефективний метод розв'язання на ЕОМ просторової задачі теорії повзучості для товстостінного обертового циліндра скінченної довжини, який працює в області високих температур, і в 1964 році захистив кандидатську дисертацію. Отримані ним результати одразу знайшли застосування в інженерній практиці.

1967 року за участю Анатолія Миколайовича на вечірньому відділенні ХПІ уперше відкрили фаховий напрям – “динаміка і міцність машин”, з якого протягом десяти років поспіль провадилась підготовка інженерних кадрів. З цього часу доцент А.М. Підгорний призначений заступником декана Інженернофізичного факультету ХПІ вечірнього відділення, де він надавав багато уваги організації навчання та викладав фундаментальні спеціальні дисципліни – “теорію пружності”, “конструкційну міцність”, керував курсовими та дипломними роботами багатьох студентів. Для вечірнього відділення він створив оригінальні навчальні плани та програми, що сприяли якісній підготовці студентіввечірників як фахівців для подальшої практичної та науководослідної роботи. Він також викладав “конструкційну міцність” на денному відділенні та проводив аудиторні наукові семінари зі студентами, надаючи при цьому багато уваги сучасним напрямам розвитку науки. Серед випускників факультету є відомі науковці – кандидати та доктори наук, викладачі – доценти та професори, інженери, керівники підприємств та відділів академічних інститутів. Усі вони вважають Анатолія Миколайовича своїм Учителем. Протягом викладацької діяльності А.М. Підгорний зібрав унікальну колекцію наочних зразків руйнованих деталей турбомашин – дисків, лопаток, роторів та ін. За його сприяння з 1969 року на кафедрі ДММ було введено практичні заняття з теорії пружності і теорії коливань, для чого Анатолій Миколайович запросив на викладацьку роботу інженерів ЦДКБ, які мали значний практичний досвід в галузі турбобудування.

Продовживши розпочаті дослідження напруженого стану тіл обертання скінченних розмірів за умов повзучості, А. М. Підгорний у 1971 році успішно захистив докторську дисертацію. Того ж року він на запрошення свого вчителя, академіка НАН України А. П. Філіппова перейшов на постійну роботу до Академії наук України, очоливши харківську філію Інституту технічної теплофізики (ІТТФ) АН УРСР і створений ним відділ термопотужності та повзучості.

А. М. Підгорний поставив перед собою завдання створити у Харкові на базі філії самостійний академічний інститут машинобудівного профілю, головним напрямом наукової діяльності якого мав стати розвиток методів і засобів проектування в машинобудуванні на основі сучасних досягнень у галузі математики, кібернетики та обчислювальної техніки. Ця ідея –  заснування установи з такою науковою спрямованістю знайшла підтримку в усіх інстанціях (від АН УРСР і АН СРСР до Державного комітету науки і техніки при Раді Міністрів СРСР). Відтак, у травні 1972 року на базі харківської філії ІТТФ було створено Інститут проблем машинобудування Академії наук України, директором якого став доктор технічних наук А. М. Підгорний.

Вже у 1972 році в інституті було організоване дослідне виробництво, а згодом – спеціальне конструкторсько-технологічне бюро, що дало змогу налагодити чіткий ланцюжок від фундаментальних досліджень через прикладні конструкторські розробки до створення нових технологій та їх упровадження у життя. Результати цієї діяльності сприяли зміцненню авторитету, популярності та впливу інституту, що позитивно позначилось на обсягах його фінансування. Однак, розпочате у 1976 році спорудження головного корпусу Інституту було завершене лише 1983 року.

Інститут став провідним в СРСР з досліджень, пов'язаних із застосуванням водню в енергетиці, на транспорті, в інтересах оборони країни та в інших галузях народного господарства; з програми, яка передбачала створення і впровадження енергоакумулюючих речовин, включаючи гідриди, та розробку способів їх застосування з метою забезпечення малотоксичної і нетоксичної роботи двигунів та енергоустановок; з вирішення проблеми вібраційної надійності, розширення паливно-енергетичних ресурсів і розвитку екологічно чистих технологій, використання нетрадиційних ресурсів, енергії Сонця та вітру, комплексної переробки вугілля та його підземної газифікації, розвивку методів і засобів неруйнівного контролю за конструкціями. Оригінальні роботи були виконані Інститутом для оборонної та космічної галузей – під шифрами «Умение», «Ядро», «Ольха», «Фермопостроитель» тощо вони отримали високу оцінку фахівців, що ще більше зміцнило авторитет інституту.

Попри величезну обтяженість організаційними проблемами, Анатолій Миколайович Підгорний продовжував активну наукову діяльність. Під його керівництвом, зокрема, здійснювались дослідження найвідповідальніших елементів конструкцій енергетичних машин, які працюють в екстремальних умовах з метою підвищити їх міцність, роботоздатність і водночас знизити металоємність. Вченим та його учнями створено нові методи розрахунку суцільнокованих, зварних роторів турбін, фланцевих з'єднань, дисків, корпусних деталей та інших конструктивних елементів парових і газових турбін, а також елементів атомних реакторів, що знайшли широке застосування на провідних турбобудівних підприємствах країни.

За цикл робіт у галузі міцності енергетичних машин і впровадження їх у практику турбобудування А. М. Підгорний у 1984 році був удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Вчений з широким кругозором, талановитий організатор, Анатолій Миколайович постійно шукав нові форми організації досліджень. Так, він ініціював створення галузевих лабораторій подвійного підпорядкування, внутрішньоінститутські комплексні довгострокові програми із сітьовим графіком їх виконання, наскрізне планування робіт у ланцюгу «інститут –конструкторське бюро–виробництво» тощо.

У 1990 році А. М. Підгорний узяв участь у заснуванні Інженерної академії СРСР, яка пізніше набуває статусу міжнародної. У 1991 році його зусиллями було створене Українське республіканське відділення цієї інституції. Згодом воно перетворилося на Інженерну академію України, а А. М. Підгорний став її першим президентом. Створення такої громадської організації в Україні дало можливість ефективніше використовувати науковотехнічний потенціал, підвищити результативність прикладної і заводської науки, інженерної діяльності. Як виявилося у важкий період в розвитку науки, що настав після 1991 р., така форма співпраці дозволила протистояти виниклим труднощам та пристосуватися до нових умов виживання.

 А.М. Підгорний завжди був у гущі громадської роботи. Зокрема, він опікувався діяльністю Науково-технічного товариства та товариства “Знання”, усвідомлюючи їх вагоме місце в науковотехнічному прогресі.

За заслуги у розвитку науки і підготовці кадрів у 1984 році він був нагороджений орденом Дружби народів, а в 1992 році одержав почесне звання Заслуженого діяча науки і техніки України.

У 1995 р. Анатолія Миколайовича Підгорного обрано дійсним членом НАН України за фахом “енергетичне машинобудування”.

Анатолій Миколайович Підгорний помер внаслідок тяжкої хвороби 24 січня 1996 року.

Вчений збагатив науку видатними дослідженнями з проблем традиційної та водневої енергетики, а також у багатьох суміжних галузях машинобудування. Ним опубліковано понад 300 наукових праць, у тому числі 10 монографій.

Життєвий і творчий шлях А.М. Підгорного не був легким, було все: і розчарування, і несправедливості, і прикрості, як у всякої людини. У незгодах, що траплялися, він знаходив розуміння і розраду не тільки в родині. Велику підтримку йому подавали вірні друзі та колектив інституту, що любив свого Директора, Ученого і Людину. Важка хвороба передчасно вирвала Анатолія Миколайовича Підгорного з життя, він не встиг завершити все, ним задумане. Добра пам'ять про Анатолія Миколайовича вічна, як вічне саме життя, що у нього було яскравим, насиченим, чесним і добрим до його друзів, соратників і співробітників. У спадщину від А.М. Підгорного нам залишилися його праці, але головна спадщина – це створений ним інститут проблем машинобудування Національної академії наук України, що має тепер його ім'я.

 

 

Матеріал підготувала:                          методист МБ Лілія Шуйська